Проект Декларації складено конституційним експертом Української Гельсінської спілки з прав людини та Харківської правозахисної групи Всеволодом Речицьким.
Розділ І
НАРОД І ДЕРЖАВА
Стаття 1.
1. Воля народу визначає волю держави і є вищим владним політичним авторитетом.
2. Конституція країни є вищим владним правовим авторитетом.
3. Держава, її органи, посадові та службові особи підпорядковані волі народу і конституції.
Стаття 2.
1. Обмеження держави, забезпечення свободи і повновладдя народу є головною метою конституції.
2. Забезпечення громадянського миру, безпеки, захищеності суспільства і людини є головними цілями держави.
3. Вільно чинити власною долею є головним наслідком свободи народу для кожного громадянина.
4. Діяти в межах, окреслених конституцією і законом, є головним наслідком свободи народу для держави, її органів, посадових і службових осіб.
Стаття 3.
1. Держава відповідає перед людиною і суспільством за свою діяльність.
2. Гарантування прав людини і основоположних свобод є безпосереднім обов’язком держави.
3. Кожен має право судового позову як до держави в цілому, так і до її органів, посадових і службових осіб.
4. Всі державні органи, посадові і службові особи повинні служити виключно на користь інтересів народу, їх повноваження мають визначатися саме в цій якості.
Стаття 4.
1. Право визначати і змінювати конституційний лад є суверенним правом народу. Це право не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами.
2. Народ здійснює свою владу як безпосередньо, так і через органи державної влади.
3. Якщо свободі народу виникає загроза, демократичне повстання для відновлення народного суверенітету визнається легітимним.
Стаття 5.
1. Державна влада в здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову.
2. Законодавча і виконавча влада є автономними одна від одної.
3. Судова влада є незалежною від законодавчої та виконавчої влади.
4. Органи законодавчої, виконавчої і судової влади, їх посадові і службові особи здійснюють свої повноваження виключно у встановлених конституцією і законами межах.
5. Судова влада керується волею народу, тільки якщо вона виражена у формі закону.
Стаття 6.
1. Судові рішення приймаються і ухвалюються іменем Закону.
2. Конституція має найвищу юридичну силу.
3. Норми конституції є нормами прямої дії.
4. Захист прав і основоположних свобод безпосередньо на основі конституції гарантується кожному.
Стаття 7.
1. Ринкова економіка є втіленням засад економічної свободи народу.
2. Ліберальна демократія є втіленням засад політичної свободи народу.
3. Недоторканність приватного життя є втіленням особистої свободи.
4. Економічна, політична та особиста свободи не можуть бути ніким скасовані.
Стаття 8.
1. Законна підприємницька ініціатива не обмежується. Свобода договору гарантується.
2. Держава забезпечує на своїх теренах вільний рух осіб, товарів, послуг та капіталу.
3. Державні податки і збори не повинні становити загрозу економічній свободі.
4. Внутрішні та іноземні інвестиції заохочуються.
Стаття 9.
1. Об’єкти права власності народу визначаються конституцією.
2. Кожен має право бути власником на законних підставах.
3. Власність сприяє свободі, незалежності та відповідальності особи.
4. Всі форми власності захищаються державою і законом однаковою мірою.
5. Приватна власність на землю гарантується.
Стаття 10.
1. Демократичними визнаються рішення, які було прийнято без порушення законних процедур.
2. Диктатура не визнається, поки діє конституція.
3. Права, основоположні свободи та законні інтереси меншин не можуть бути скасовані за волею політичної більшості.
4. Для зайняття політичних посад принцип професійних вимог не застосовується.
Стаття 11.
1. Свобода вираження поглядів (свобода слова) визнається невід’ємною передумовою будь-якої політики і права. Вона не підлягає скасуванню або обмеженню референдумом чи парламентом.
2. Суспільне життя ґрунтується на засадах демократії, політичної та ідеологічної багатоманітності.
3. Будь-яка цензура заборонена.
Розділ ІІ
ЛЮДИНА І ДЕРЖАВА
Стаття 12.
1. Гідність людини є непорушною.
2. Усі люди є вільними і рівними у своїй гідності та правах.
3. Права людини і основоположні свободи є невідчужуваними і непорушними.
4. При прийнятті нових законів чи при внесенні змін до чинних законів не допускається порушення прав людини і основоположних свобод.
5. Права людини і основоположні свободи, закріплені конституцією, не є вичерпними.
6. Окремі права, основоположні свободи та обов’язки можуть належати також юридичним особам.
Стаття 13.
1. Закріплені в конституції права людини і основоположні свободи не можуть тлумачитися в якості обмеження або порушення прав і основоположних свобод, визнаних міжнародними договорами країни.
2. Всі можливі обмеження щодо здійснення прав і основоположних свобод мають:
1) бути необхідними в демократичному суспільстві;
2) передбачатися законом;
3) точно відповідати цілям, для досягнення яких вони запроваджуються.
Стаття 14.
1. Кожна людина має право на вільний розвиток.
2. Ніхто не може утримуватись в рабстві або в підневільному стані. Торгівля людьми заборонена.
3. Ніхто не може бути примушений робити те, що не відповідає вимогам закону.
4. Здійснення прав людини і основоположних свобод забезпечується без дискримінації за ознакою статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних, сексуальних або інших спільнот, майнового стану, народження, а також за будь-якою іншою ознакою.
5. Держава гарантує захист від дискримінації за ознаками, вказаними в частині четвертій цієї статті.
Стаття 15.
1. Громадяни мають рівні конституційні права і основоположні свободи та є рівними перед законом.
2. Громадяни не можуть бути позбавлені громадянства і права змінити громадянство.
3. Громадяни не можуть бути вигнані за межі країни, а також видані іноземній державі, якщо це не витікає з конституції або міжнародних зобов’язань країни.
4. Громадяни, які перебувають за межами своєї країни, можуть в будь-який час повернутися додому.
5. Держава гарантує піклування та захист громадянам, які перебувають за її межами.
Стаття 16.
1. Іноземці та особи без громадянства, які перебувають в країні на законних підставах, користуються тими ж самими правами і основоположними свободами, а також несуть такі ж самі обов’язки, як і громадяни країни, – за винятками, встановленими конституцією, законами та міжнародними договорами країни.
2. Колективне вислання іноземців з території країни заборонено.
3. Іноземці, які проживають на території країни, можуть бути вислані за її межі виключно на законних підставах. При цьому вони мають право:
1) наводити доводи проти свого вислання;
2) вимагати судового розгляду своєї справи;
3) постати перед органом чи посадовою особою, уповноваженими вирішувати це питання.
4. Іноземець може бути висланий ще до того, як він здійснив права, передбачені пунктами 1, 2, 3 частини третьої цієї статті, якщо таке вислання є необхідним в інтересах забезпечення національної безпеки чи громадського порядку.
5. Іноземцям та особам без громадянства може бути наданий статус біженця або притулок у порядку, встановленому законом.
6. Ніхто не може бути переміщеним, висланим чи виданим державі, де існує реальна загроза застосування до нього смертної кари, катування чи іншого нелюдського чи такого, що принижує людську гідність, поводження чи покарання.
Стаття 17.
1. Кожен має право на життя.
2. Держава зобов’язана захищати життя людини.
3. Нікого не може бути засуджено до смертної кари або страчено.
4. Кожен має право захищати своє та чуже життя від протиправних посягань.
5. Придбання особистої зброї з метою захисту себе і своєї родини від протиправних посягань є правом людини. Порядок здійснення цього права регулюється законом.
Стаття 18.
1. Кожен має право на повагу і захист своєї гідності.
2. Нікого не може бути піддано катуванню, жорстокому, нелюдському чи такому, що принижує людську гідність, поводженню чи покаранню.
3. Перебування в місцях позбавлення волі не може вважатися підставою для приниження людської гідності.
4. Кожен має право на повагу до своєї фізичної та духовної цілісності. Ніхто без його добровільної згоди не може бути підданий медичним, науковим або будь-яким іншим випробуванням, дослідам чи експериментам.
Стаття 19.
1. Кожен має право на свободу, безпеку і особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, передбаченої законом:
1) законне ув’язнення після засудження особи судом;
2) законний арешт або затримання особи за невиконання законного рішення суду або для забезпечення виконання обов’язку, встановленого законом;
3) законний арешт або затримання особи, здійснене з метою провадження її до суду за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні особою злочину чи правопорушення, або якщо обґрунтовано вважається необхідним запобігти вчиненню особою злочину чи правопорушення чи її втечі після його вчинення;
4) затримання неповнолітнього на підставі законного рішення з метою застосування наглядових заходів виховного характеру або законне затримання неповнолітнього з метою провадження його до компетентного органу;
5) законне затримання осіб для запобігання поширенню інфекційних захворювань, а також законне затримання психічно хворих, алкоголіків, наркоманів чи бродяг;
6) законний арешт або затримання особи з метою запобігання її недозволеному в’їзду в країну або стосовно якої провадиться процедура депортації чи екстрадиції.
2. Кожен, кого заарештовано чи затримано, має бути негайно поінформований зрозумілою для нього мовою про підстави його арешту або затримання і про обвинувачення, висунуті проти нього.
3. Кожен, кого заарештовано чи затримано згідно з положеннями пункту 3 частини першої цієї статті, має негайно постати перед судом і йому має бути забезпечено розгляд справи упродовж розумного строку або звільнення під час провадження. Таке звільнення може бути обумовлене гарантіями з’явитися на судове засідання.
4. Кожен, кого позбавлено свободи внаслідок арешту або тримання під вартою має право ініціювати провадження, в ході якого суд без зволікання встановлює або додатково перевіряє законність затримання і приймає рішення про звільнення, якщо затримання є незаконним.
5. У разі нагальної необхідності запобігти злочинові чи його перепинити, уповноважені на це законом органи можуть застосувати тримання особи під вартою як тимчасовий запобіжний захід, обґрунтованість якого протягом сорока восьми годин має бути перевірена судом. Затримана особа негайно звільняється, якщо протягом сорока восьми годин з моменту затримання їй не вручено вмотивованого рішення суду про тримання під вартою.
6. Кожен, кого заарештовано чи затримано, повинен одержати перед арештом або затриманням «Перелік законних гарантій прав особи, чия свобода обмежується». Нехтування цим правилом посадовою або службовою особою є підставою для реабілітації заарештованої чи затриманої особи.
7. Кожному заарештованому чи затриманому мають бути негайно роз’яснені зрозумілою для нього мовою його права і надана можливість захищати себе особисто і користуватися правовою допомогою захисника.
8. Кожен заарештований чи затриманий має право на персональну зустріч із суддею з приводу оскарження умов його арешту, затримання чи тримання під вартою.
9. Про арешт і затримання особи має бути негайно повідомлено родичів або близьких заарештованого чи затриманого. Кожен заарештований чи затриманий має право на невідкладне повідомлення своїх родичів або близьких йому осіб про свій стан.
10. Кожному потерпілому від арешту, затримання чи тримання під вартою, здійсненим всупереч положенням цієї статті, гарантується право на відшкодування спричиненої йому моральної та матеріальної шкоди.
Стаття 20.
1. Кожному гарантується недоторканість його житла чи іншого законного володіння.
2. Не допускається проникнення до житла чи іншого законного володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше, як за вмотивованим рішенням суду на основі закону.
3. Арешт, огляд і обшук в нічний час у помешканні чи іншому законному володінні особи забороняється.
4. У невідкладних випадках, пов’язаних із врятуванням життя людей і майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, можливий інший, встановлений законом, порядок проникнення до житла чи іншого законного володіння особи, проведення в них огляду і обшуку.
Стаття 21.
1. Кожному гарантується таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної, електронної та будь-якої іншої кореспонденції.
2. Винятки можуть бути встановлені лише судом у випадках, передбачених законом і за умови, що вони є необхідними в демократичному суспільстві з метою запобігти злочинові чи з’ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо.
Стаття 22.
1. Ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених конституцією і законом.
2. Кожен має право на захист персональних даних (відомостей про себе).
3. Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення персональних даних без згоди особи, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, захисту прав і основоположних свобод інших осіб.
4. Персональні дані можуть використовуватися лише для цілей, визначених законом.
5. Кожен має право знайомитися в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, інших установах і організаціях всіх форм власності з відомостями про себе.
6. Кожному гарантується право спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім’ї та право вимагати вилучення такої інформації, а також право на відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням недостовірної інформації про особу.
Стаття 23.
1. Кожному, хто на законних підставах перебуває на території країни, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати країну.
2. На здійснення цих прав і основоположних свобод не можуть бути встановлені інші обмеження крім тих, що передбачені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, підтримання громадського порядку, запобігання злочину, захисту здоров’я населення або з метою захисту прав і свобод інших осіб.
3. Права і основоположні свободи, викладені в частині першій цієї статті, можуть підлягати в окремих місцевостях додатковим обмеженням, встановленим законом.
Стаття 24.
1. Кожен має право на свободу думки, совісті та релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання, а також свободу сповідувати свою релігію або переконання під час богослужіння, навчання, виконання та дотримання релігійної практики і ритуальних обрядів як одноособово, так і спільно з іншими, як прилюдно, так і приватно.
2. Свобода сповідувати свою релігію або переконання підлягає лише тим обмеженням, що передбачені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, для охорони громадського порядку, здоров’я населення, захисту прав і основоположних свобод інших осіб.
3. Церква і релігійні організації є відокремленими від держави, а державні навчальні заклади – від церкви. Жодна релігія чи світогляд не можуть бути визнані державою як обов’язкові. Всі віросповідання є рівними перед законом.
4. Ніхто не може бути увільнений від своїх конституційних обов’язків або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних чи інших переконань.
5. Якщо виконання військового обов’язку суперечить релігійним чи іншим особистим переконанням громадянина, воно може бути замінене альтернативною (невійськовою) службою або роботою.
Стаття 25.
1. Кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від державних кордонів. Ця стаття не перешкоджає державі впроваджувати ліцензування діяльності радіомовних, телевізійних та кінематографічних підприємств.
2. Здійснення цієї свободи, оскільки воно пов’язане з обов’язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, які передбачені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення, захисту репутації чи прав інших осіб, для запобігання розголошенню інформації з обмеженим доступом або для підтримання безсторонності суду.
3. Свобода вираження поглядів в літературі, мистецтві та наукових дослідженнях є вільною від будь-яких обмежень.
4. Свобода та плюралізм засобів масової інформації гарантуються.
Стаття 26.
1. Кожен має право на доступ до офіційних документів та іншої інформації про діяльність органів державної влади і місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб, інших суб’єктів владних повноважень. Здійснення цього права передбачає можливість подання інформаційного запиту або одержання інформації в інший спосіб – на вибір запитувача.
2. Органи державної влади і місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи, інші суб’єкти владних повноважень зобов’язані надавати належні їм відомості за інформаційними запитами, регулярно оприлюднювати інформацію про свою діяльність.
3. Здійснення цього права, оскільки воно пов’язане з обов’язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, які передбачені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, захисту репутації чи прав інших осіб, для запобігання розголошенню інформації з обмеженим доступом або для підтримання безсторонності суду за умови, якщо шкода від оприлюднення запитуваної інформації переважає суспільний інтерес в її отриманні.
Стаття 27.
1. Громадяни мають право вступати до політичних партій, рухів та інших громадських об’єднань для здійснення і захисту своїх або тих, що належать іншим особам прав і основоположних свобод, задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших законних інтересів, за винятком обмежень, що передбачені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки або громадського порядку, охорони здоров’я населення, захисту прав і основоположних свобод інших осіб.
2. Право вступати до громадських об’єднань, за винятком політичних партій і рухів, належить кожному.
3. Ніхто не може бути обмежений у своїх правах і свободах за належність чи неналежність до політичних партій, рухів чи інших громадських об’єднань.
4. Ніхто не може бути примушений до вступу в партії, рухи чи інші громадські об’єднання.
Стаття 28.
1. Діяльність політичних партій, рухів, інших громадських об’єднань, спрямована на ліквідацію незалежності країни, зміну основ конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності країни, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства, а також на розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, посягання на права людини і основоположні свободи, здоров’я населення забороняється.
2. Політичним партіям, рухам, іншим громадським об’єднанням забороняється утворювати і мати при собі будь-які збройні формування.
3. Не допускається утворення і діяльність організаційних структур політичних партій і рухів в органах державної виконавчої влади, органах судової влади, виконавчих органах місцевого самоврядування, збройних силах країни, інших військових і збройних формуваннях, а також на державних підприємствах, в установах і організаціях.
4. Не допускається утворення й діяльність організаційних структур політичних партій і рухів у навчальних закладах країни.
5. Заборона діяльності політичних партій, рухів, інших громадських об’єднань здійснюється виключно в судовому порядку.
6. Утворення політичних партій і рухів є вільним і не підлягає державній реєстрації. Політичні партії і рухи мають діяти в межах конституції.
Стаття 29.
1. Кожен має право на участь у професійних спілках з метою захисту своїх прав та законних інтересів. Професійні спілки об’єднують осіб, пов’язаних спільними інтересами за родом їх професійної діяльності.
2. Утворення професійних спілок є вільним і здійснюється без попереднього дозволу чи державної реєстрації.
3. Професійні спілки є рівними перед законом.
4. Членство у професійних спілках не підлягає обмеженням, за винятком тих, що передбачаються законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки або громадського порядку, захисту прав і основоположних свобод інших осіб.
5. Професійним спілкам належить право утворювати національні федерації профспілок, які можуть засновувати міжнародні профспілкові організації або приєднуватися до них.
6. Ніхто не може бути примушений до вступу або до виходу із профспілки.
Стаття 30.
1. Громадяни мають право брати участь в управлінні державними і громадськими справами, у загальнодержавному та місцевому референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування.
2. Громадяни користуються рівним правом доступу до посад на державній службі, а також в органах місцевого самоврядування.
Стаття 31.
1. Громадяни мають право збиратися мирно, без зброї й проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, влаштовувати пікети та наметові містечка, про що завчасно сповіщаються органи державної влади чи місцевого самоврядування.
2. Обмеження щодо здійснення цього права може встановлюватися судом відповідно до закону лише у випадках, коли воно є необхідним в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки або громадського порядку – з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення, захисту прав і основоположних свобод інших осіб.
Стаття 32.
1. Кожен має право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення, особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб цих органів, інших суб’єктів владних повноважень, які зобов’язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк.
Стаття 33.
1. Кожна фізична і юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як за рішенням суду, в інтересах суспільства і виключно на законних підставах.
2. Кожен має право вільно володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.
3. Право приватної власності є непорушним.
4. Кожен має право користуватися об’єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону.
5. Примусове відчуження об’єктів власності може бути застосоване лише судом у випадку вищої державної необхідності, на підставі і в порядку, передбачених законом за умови попереднього й повного відшкодування їх ринкової вартості.
6. Примусове відчуження об’єктів власності з наступним повним відшкодуванням їх ринкової вартості допускається лише в умовах воєнного або надзвичайного стану.
7. Конфіскація майна застосовується лише за рішенням суду, виключно у випадках та порядку, встановлених законом.
8. Здійснення права власності не повинно перешкоджати здійсненню інших прав людини і основоположних свобод, спричиняти шкоду інтересам суспільства, погіршувати стан довкілля та природні якості землі.
Стаття 34.
1. Кожен має право на підприємницьку діяльність.
2. Підприємницька діяльність депутатів, посадових і службових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування обмежується законом.
3. Держава забезпечує захист чесної конкуренції. Не допускаються зловживання монопольним становищем на ринку, неправомірне обмеження конкуренції та недобросовісна конкуренція.
4. Види і межі допустимої монополії визначаються законом.
5. Держава захищає права споживачів, здійснює контроль за якістю і безпечністю продукції та всіх видів послуг і робіт, сприяє діяльності громадських об’єднань споживачів.
Стаття 35.
1. Кожна особа має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку вона вільно обирає або на яку вільно погоджується.
2. Держава зобов’язується в індивідуальному порядку і в порядку міжнародної допомоги та співробітництва, зокрема, в економічній і технічній галузях, вжити в максимальних межах наявні ресурси і можливості для того, щоб поступово забезпечити здійснення цього права усіма належними способами.
3. Використання примусової праці забороняється. Не вважається примусовою працею військова або альтернативна (невійськова) служба чи робота, а також служба чи робота, яка виконується особою за вироком чи іншим рішенням суду, або відповідно до законів про воєнний і надзвичайний стан.
4. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від встановленої законом.
5. Використання праці жінок і неповнолітніх на небезпечних для їх здоров'я роботах забороняється.
6. Держава гарантує захист від незаконного звільнення.
7. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
8. Молоді люди забезпечуються належними умовами праці згідно із своїм віком та захищаються від економічної експлуатації і роботи, яка може негативно вплинути на їх безпеку, здоров’я, фізичний, духовний чи соціальний розвиток, або завадити здобуттю ними освіти.
Стаття 36.
1. Кожен має право на страйк для захисту своїх соціально-економічних, а також інших прав, основоположних свобод і законних інтересів.
2. Ніхто не може бути примушений до участі або до неучасті у страйку.
3. Здійснення цього права не підлягає обмеженням, за винятком тих, що передбачені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки або громадського порядку, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення, захисту прав і основоположних свобод інших осіб.
4. Заборона страйку є можливою лише за рішенням суду на підставі закону.
5. Страйк не може бути заборонений більше, ніж під загрозою звільнення з роботи.
Стаття 37.
1. Кожен має право на відпочинок.
2. Це право забезпечується наданням днів щотижневого відпочинку, а також оплачуваної щорічної відпустки, встановленням скороченого робочого дня щодо окремих професій і виробництв, скороченої тривалості роботи у нічний час.
3. Максимальна тривалість робочого часу, мінімальна тривалість відпочинку та оплачуваної щорічної відпустки, вихідні та святкові дні, а також інші умови здійснення права на відпочинок визначаються законом.
Стаття 38.
1. Громадяни, інші прирівняні законом до них особи мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших визначених законом випадках.
2. Це право гарантується загальнообов'язковим соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків фізичних осіб, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.
3. Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.
4. Держава визнає і поважає право людей похилого віку на гідне та незалежне життя, на участь у соціальному та культурному житті.
5. Держава зобов’язана гарантувати людям з фізичними вадами можливість збереження їх самостійності, соціальну та професійну інтеграцію, участь в суспільному житті.
6. Держава зобов’язується в індивідуальному порядку і в порядку міжнародної допомоги та співробітництва, зокрема, в економічній і технічній галузях, вжити в максимальних межах наявні ресурси і можливості для того, щоб поступово забезпечити здійснення цього права усіма належними способами.
Стаття 39.
1. Кожен має право на житло.
2. Держава прагне до створення умов, за яких кожен матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду.
3. Громадянам, іншим прирівняним до них особам, які потребують соціального захисту не з власної вини, житло надається державою і органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону.
4. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
5. Держава зобов’язується в індивідуальному порядку і в порядку міжнародної допомоги та співробітництва, зокрема, в економічній і технічній галузях, вжити в максимальних межах наявні ресурси і можливості для того, щоб поступово забезпечити здійснення цього права усіма належними способами.
Стаття 40.
1. Кожен має право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування.
2. Охорона здоров’я забезпечується державним фінансуванням відповідних соціально-економічних, медико-санітарних та оздоровчо-профілактичних програм. Держава створює умови для ефективного і доступного для громадян медичного обслуговування. Мінімальний обсяг безоплатних медичних послуг встановлюється законом.
3. Держава сприяє розвиткові лікувальних закладів усіх форм власності, запроваджує й підтримує медичне страхування.
4. Держава зобов’язується в індивідуальному порядку і в порядку міжнародної допомоги та співробітництва, зокрема, в економічній і технічній галузях, вжити в максимальних межах наявні ресурси і можливості для того, щоб поступово забезпечити здійснення цього права усіма належними способами.
Стаття 41.
1. Кожен має право на безпечне для життя і здоров'я людей довкілля і на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди.
2. Кожному гарантується право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її поширення. Ця інформація ніким не може бути засекречена.
Стаття 42.
1. Шлюб ґрунтується на вільній згоді осіб. Кожен із подружжя має рівні права і обов’язки у шлюбі та сім’ї.
2. Батьки зобов’язані утримувати своїх дітей до їх повноліття. Повнолітні діти зобов’язані піклуватися про своїх непрацездатних батьків.
3. Сім’я, дитинство, материнство і батьківство охороняються законом.
Стаття 43.
1. Діти рівні у своїх правах незалежно від походження, а також від того, народжені вони у шлюбі чи поза ним.
2. Дитина має право підтримувати особисті взаємини та мати безпосередні контакти з кожним із батьків, якщо це не суперечить інтересам дитини.
3. Насильство над дитиною, її експлуатація переслідуються за законом.
4. Утримання та виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування покладається на державу. Держава може делегувати ці повноваження іншим особам. Держава заохочує і підтримує благодійницьку діяльність по відношенню до дітей.
5. Органи державної влади і органи місцевого самоврядування, підприємства, установи і організації всіх форм власності в діяльності, що є пов’язаною з дітьми, мають дбати передовсім про інтереси дитини.
6. Діти мають право на повагу, піклування і захист, що визнаються потрібними для забезпечення їх добробуту і всебічного розвитку.
7. Діти мають право висловлювати свої погляди вільно, їхня думка має братися до уваги в залежності від віку та зрілості дитини.
Стаття 44.
1. Кожен має право на освіту. Загальна середня освіта є обов'язковою.
2. Держава забезпечує доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої та професійно-технічної освіти в державних і комунальних навчальних закладах.
3. Громадяни мають право вільно здобути вищу освіту в державних і комунальних навчальних закладах безоплатно на конкурсній основі.
4. Громадяни, які належать до національних меншин, мають право на навчання рідною мовою або на вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах, або через національні культурні товариства.
5. Держава зобов’язується в індивідуальному порядку і в порядку міжнародної допомоги та співробітництва, зокрема, в економічній і технічній галузях, вжити в максимальних межах наявні ресурси і можливості для того, щоб поступово забезпечити здійснення цього права усіма належними способами.
Стаття 45.
1. Кожному гарантується свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності і авторських прав, а також моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв'язку з різними видами інтелектуальної діяльності.
2. Кожен має право на результати своєї творчості; ніхто не може використовувати або поширювати їх без згоди автора, за винятками, передбаченими законом.
3. Академічна свобода та автономія університетів гарантується. Держава всіляко сприяє розвиткові науки та вищої освіти, вільним контактам та співробітництву науковців із світовим науковим співтовариством.
4. Культурна спадщина охороняється законом.
5. Держава забезпечує збереження історичних пам’яток та інших об'єктів, що становлять культурну цінність, вживає заходів для повернення в країну культурних цінностей народу, що знаходяться за її межами.
Стаття 46.
1. Права людини і основоположні свободи захищаються судом.
2. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб, інших суб’єктів владних повноважень.
3. Кожен має право звертатися за захистом своїх прав і основоположних свобод до парламентського комісара з прав людини.
4. Кожен має право після використання національних засобів правового захисту звертатися за захистом прав людини і основоположних свобод до міжнародних судових установ, а також до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є країна.
5. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої або належні іншим особам права людини і основоположні свободи від порушень і протиправних посягань.
Стаття 47.
1. Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, який має вирішити спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру або встановити обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального чи іншого обвинувачення.
2. Судове рішення проголошується публічно, але преса і публіка можуть бути не допущені в зал засідань протягом судового розгляду або його частини в інтересах громадського порядку чи національної безпеки в демократичному суспільстві, якщо того вимагають інтереси неповнолітніх або захист приватного життя сторін, або – тією мірою, що визнана судом суворо необхідною, – коли за особливих обставин публічність розгляду може зашкодити інтересам правосуддя.
3. Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і кримінального правопорушення і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її винуватість не буде доведено в законному порядку і встановлено вироком суду.
4. Ніхто не зобов’язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину чи кримінального правопорушення.
5. Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи повинні тлумачитися на її користь.
6. Кожен, кого обвинувачено у вчиненні злочину чи кримінального правопорушення має, щонайменше, такі права:
1) бути негайно і детально поінформованим зрозумілою для нього мовою про характер і підстави обвинувачення, висунутого проти нього;
2) мати час і можливості, необхідні для підготовки свого захисту;
3) захищати себе особисто або користуватися юридичною допомогою захисника, обраного на власний розсуд, або – за браком достатніх коштів для оплати юридичної допомоги захисника – одержувати юридичну допомогу безоплатно, коли цього вимагають інтереси правосуддя;
4) допитувати свідків обвинувачення або вимагати щоб їх допитали, а також вимагати виклику й допиту свідків захисту на тих самих умовах, що й свідків обвинувачення;
5) якщо він не розуміє мови, яка використовується в суді, або не розмовляє нею – одержувати безоплатну допомогу перекладача.
7. У разі скасування вироку суду як неправосудного, держава зобов’язана відшкодувати матеріальну і моральну шкоду, завдану безпідставним засудженням.
Стаття 48.
1. Кожен має право на відшкодування за рахунок держави, органів місцевого самоврядування, інших законних джерел матеріальної та моральної шкоди, завданої йому незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб, інших суб’єктів владних повноважень при здійсненні ними своїх повноважень.
Стаття 49.
1. Кожному гарантується право знати свої права, основоположні свободи і обов’язки.
2. Закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права, основоположні свободи і обов’язки людини підлягають доведенню до відома населення у порядку, встановленому законом.
3. Закон або інший нормативно-правовий акт, що визначає права, основоположні свободи і обов’язки людини, не доведений до відома населення у порядку, встановленому законом, вважається нечинним.
Стаття 50.
1. Закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
2. Ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом в якості злочину або правопорушення.
3. Ця стаття не перешкоджає судовому розглядові і покаранню будь-якої особи за будь-яку дію чи бездіяльність, яка на час її вчинення становила злочин чи кримінальне правопорушення відповідно до загальних принципів права, визнаних цивілізованими націями.
Стаття 51.
1. Кожен має право на правову допомогу. У випадках, передбачених законом, правова допомога надається безоплатно або за часткову плату.
2. Для надання кваліфікованої правової допомоги при вирішенні справ у судах, інших державних органах та органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах і організаціях всіх форм власності діє незалежна самоврядна організація – адвокатура.
3. Кожен є вільним у виборі свого представника або захисника своїх прав.
4. Органам досудового розслідування, державному обвинувачеві і судові забороняється довільно втручатися у вибір особою свого представника чи захисника своїх прав, іншим чином перешкоджати його участі у справі.
5. Спілкування особи із своїм представником чи захисником є захищеною законом таємницю.
Стаття 52.
1. Ніхто не зобов'язаний виконувати злочинні розпорядження чи накази.
2. За віддання і виконання злочинного розпорядження чи наказу винні особи підлягають юридичній відповідальності.
Стаття 53.
1. Ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення.
2. Юридична відповідальність особи носить, за винятком передбачених законом випадків, індивідуальний характер.
Стаття 54.
1. Особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів своєї сім'ї, а також близьких родичів, коло яких визначається законом.
2. Підозрюваний, обвинувачений чи підсудний має право на захист.
3. Засуджений користується всіма правами і основоположними свободами людини, за винятком обмежень у їх здійсненні, які є передбаченими законом і встановлені вироком суду.
4. Обмеження у здійсненні прав і основоположних свобод людини, покладені на осіб, засуджених до позбавлених волі, мають бути обґрунтованими і точно відповідати меті покарання.
5. Умови утримання осіб, засуджених до позбавлення волі, мають бути максимально наближеними до умов життя людей у здоровому суспільстві.
Стаття 55.
1. Здійснення конституційних прав людини і основоположних свобод, за винятком випадків, передбачених конституцією і законом, не підлягає обмеженням.
2. Під час дії воєнного чи надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження щодо здійснення прав людини і основоположних свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не підлягає обмеженню здійснення прав людини і основоположних свобод, передбачених статтями 12, 14, 15, частинами 1, 2, 3, 4 статті 17, статтями 18, 19, 26, 32, 39, 42, 43, 46, 47, 48, 49, 50, 51, 52, 53, 54 цієї Декларації.
Стаття 56.
1. Захист свободи, незалежності та територіальної цілісності країни є обов’язком громадян.
2. Порядок несення військової служби визначається законом.
Стаття 57.
1. Кожен зобов’язаний не заподіювати шкоду природній і культурній спадщині країни, відшкодовувати завдані ним збитки.
Стаття 58.
1. Кожен зобов’язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом.
Стаття 59.
1. Кожен зобов'язаний додержуватися конституції країни та законів, не посягати на права людини і основоположні свободи, законні інтереси, честь і гідність інших осіб.
2. Незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності.
Стаття 60.
1. Контроль за додержанням прав людини і основоположних свобод покладається на парламентського комісара з прав людини.
2. Парламентський комісар з прав людини призначається на посаду парламентом за поданням національного форуму правозахисних організацій.
3. Парламентським комісаром з прав людини може бути громадянин, якому виповнилося не менше ніж тридцять п’ять років.
4. Парламентський комісар з прав людини призначає своїх представників у регіонах країни, створює інші допоміжні органи і служби.
Розділ IІІ
ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО І ДЕРЖАВА
Стаття 61.
1. Громадянське суспільство – самосвідома, самоврядна недержавна ланка народу. Діяльність громадянського суспільства в країні ґрунтується на засадах свободи, плюралізму, толерантності та невтручання з боку держави.
2. Розумні інтереси фізичних і приватних юридичних осіб знаходяться під захистом конституції і закону.
3. Активність партій, рухів, інших громадських об’єднань не контролюється державою, за винятком додержання в їх діяльності вимог конституції та закону.
Стаття 62.
1. Діяльність державних органів і органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб підлягає громадському контролю. З цією метою можуть створюватися правозахисні громадські організації.
Стаття 63.
1. Державним органам, а також органам місцевого самоврядування, їх посадовим і службовим особам забороняється самочинно й безпідставно втручатися у здійснення законних громадських ініціатив.
Стаття 64.
1. Збереження державної або іншої захищеної законом таємниці є прерогативою спеціально уповноважених на це осіб. Інші особи не підлягають відповідальності за розголошення державної або іншої захищеної законом таємниці.
2. Всі види інформації з обмеженим доступом визначаються законом.
3. Режим секретності на інформацію з обмеженим доступом може тривати не довше тридцяти років.
4. Протиправна, протизаконна діяльність держави, її органів і посадових осіб, а також органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб, інших суб’єктів владних повноважень не може бути предметом державної або іншої захищеної законом таємниці.
5. Інформація про особу, яка висувається, обирається або є висунутою, обраною на державну або іншу публічну за функціями посаду вважається соціально значущою й підлягає наданню за інформаційними запитами.
Стаття 65.
1. Будь-яка монополія на володіння засобами масової інформації та телекомунікації є незаконною.
Стаття 66.
1. Будь-які політичні, релігійні, мистецькі або інші особисті уподобання людей або їх окремих спільнот не можуть бути предметом заохочень або обмежень з боку держави.
Розділ ІV
ЕКОЛОГІЧНА БЕЗПЕКА
Стаття 67.
1. Кожен має право жити у здоровому й сприятливому для себе довкіллі.
2. Забезпечення екологічної безпеки, підтримання екологічної рівноваги на території країни, збереження генофонду народу є обов’язком держави.
3. Екологічні стандарти встановлюються законом.
4. Будь-який значущий господарський проект підлягає реалізації лише за умови попереднього позитивного висновку незалежної екологічної експертизи.
Стаття 68.
1. Громадяни, інші прирівняні до них законом особи мають право брати участь у прийнятті рішень, що стосуються існуючого екологічного стану, охорони та захисту довкілля.
2. Кожному гарантується вільний доступ до законодавства з питань екологічного стану, охорони та захисту довкілля.
3. Утворення і діяльність громадських організацій екологічного профілю заохочується законом.
Стаття 69.
1. Незалежна екологічна експертиза промислових та інших технічних об’єктів, якщо вона засвідчила стан небезпечного для життя і здоров’я людини екологічного забруднення, оплачується коштом власника цих об’єктів.
2. У екологічній експертизі не може бути відмовлено, якщо вона фінансується коштами її ініціаторів самостійно.
Стаття 70.
1. Кожен потерпілий від екологічного забруднення штучного походження має право на справедливе судове або інше відшкодування спричинених йому збитків.
Розділ V
ВИБОРИ, РЕФЕРЕНДУМ
Стаття 71.
1.Народне волевиявлення здійснюється через вільні регулярні вибори, референдум та інші форми демократії.
2. Принцип регулярних виборів означає, що всі вибори в країні проводяться через визначені конституцією незмінні проміжки часу.
3. Забороняється проведення виборів і референдумів під час воєнного чи надзвичайного стану.
Стаття 72.
1. Право голосу на виборах і референдумах мають громадяни, яким виповнилося вісімнадцять років.
2. Не мають права голосу громадяни, яких визнано судом недієздатними.
Стаття 73.
1. Вибори до органів державної влади та органів місцевого самоврядування є вільними й відбуваються на основі загального, рівного, прямого виборчого права шляхом таємного голосування.
2. Виборцям гарантується вільне від політичного, адміністративного та іншого примусу або залякування волевиявлення.
3. Процедури виборів і референдумів регулюються законом.
4. Громадяни мають право залишатися політично індиферентними.
Стаття 74.
1. Референдум призначається парламентом або президентом країни відповідно до вимог конституції.
2. Проведення референдуму за рішенням парламенту або президента оплачується державою.
3. Референдумом можуть бути вирішені питання, віднесені до компетенції парламенту або уряду країни, за винятком встановлених конституцією обмежень.
4. Референдум за народною ініціативою проголошується президентом на вимогу не менш ніж трьох мільйонів громадян, які мають право голосу, за умови, що підписи на підтримку референдуму зібрано в не менш ніж у двох третинах регіонів і не менш ніж по сто тисяч підписів у кожному регіоні.
5. Проведення референдуму за народною ініціативою оплачується коштом держави або власними коштами громадян.
6. Не допускається проведення референдуму для здійснення призначень або відкликань з посади, а також для прийняття законів з питань податків, бюджету та амністії.
7. Не допускається проведення референдуму з питань, які відносяться до компетенції судової гілки влади.
8. Не допускається проведення референдуму під час процедури імпічменту президента.
Розділ VI
СИЛОВІ СТРУКТУРИ ДЕРЖАВИ
Стаття 75.
1. Служба безпеки захищає національні інтереси, державний суверенітет, основи конституційного ладу та територіальну цілісність країни, забезпечує охорону державної таємниці.
2. Діяльність служби безпеки, її органів, посадових і службових осіб ґрунтується на засадах верховенства права і законності, поваги до прав людини і основоположних свобод, позапартійності, відповідальності перед народом, підконтрольності парламенту та президенту.
3. Діяльність служби безпеки підлягає прокурорському наглядові.
Стаття 76.
1. Оборона, збройний захист суверенітету і територіальної цілісності країни покладається на збройні сили.
2. Захист державного кордону країни покладається на відповідні військові формування та органи охорони правопорядку, організація і порядок діяльності яких визначаються законом.
3. Забороняється використання збройних сил, інших військових та збройних формувань з метою обмеження прав людини і основоположних свобод, зміни основ конституційного ладу, усунення органів державної влади чи місцевого самоврядування, а також перешкоджання їх законній діяльності.
4. Держава забезпечує соціальний захист громадян, які перебувають на службі у збройних силах, входять до складу інших військових та збройних формувань, а також членів їх сімей.
5. На території країни забороняється створення і функціонування будь-яких, не передбачених законом, військових та збройних формувань.
Стаття 77.
1. Поліція становить окрему систему органів державної виконавчої влади, призначених захищати життя і здоров’я громадян та інших осіб, їх права і основоположні свободи, а також інтереси суспільства й держави від злочинних посягань.
2. Діяльність поліції, її посадових та службових осіб ґрунтується на засадах верховенства права і законності, поваги до прав людини і основоположних свобод, позапартійності, відповідальності перед народом, підконтрольності парламенту та президенту.
3. Поліція наділена повноваженнями щодо застосування заходів примусового характеру в цілях, визначених частиною першою цієї статті.
4. Застосування поліцією примусових заходів має передбачатися законом й бути необхідним в демократичному суспільстві для захисту життя і здоров’я громадян, інших осіб, їх прав і основоположних свобод, власності, національної безпеки та громадського порядку від злочинних посягань.
5. Держава забезпечує соціальний захист громадян, які перебувають на службі в органах поліції, а також членів їх сімей.
6. Діяльність поліції підлягає прокурорському наглядові.
Стаття 78.
1. Повноваження посадових та службових осіб служби безпеки, збройних сил, інших військових і збройних формувань, а також поліції визначаються конституцією та законом.
2. Посадові та службові особи служби безпеки, збройних сил, інших військових та збройних формувань, а також поліції зобов’язані діяти виключно на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені конституцією та законом.
3. Захист професійних прав та законних інтересів посадових і службових осіб служби безпеки, збройних сил, інших військових та збройних формувань, а також поліції здійснюється у встановленому законом порядку.
Стаття 79.
1. Діяльність служби безпеки, збройних сил, інших військових та збройних формувань, а також поліції є безпосередньо підконтрольною парламенту і президенту. Якщо процедуру такого контролю впроваджено, посилання посадових і службових осіб цих органів на державну або іншу захищену законом таємницю є нечинним.
2. Для здійснення громадського контролю за діяльністю служби безпеки, збройних сил, інших військових і збройних формувань, а також поліції можуть створюватися громадські правозахисні організації.
3. Інформація про діяльність служби безпеки, збройних сил, інших військових та збройних формувань, а також поліції, якщо вона не відноситься до категорії державної або іншої захищеної законом таємниці, є відкритою для громадськості й надається за інформаційними запитами.
Стаття 80.
1. Парламентський комісар з прав людини має право призупинити з метою захисту прав і основоположних свобод людини дію або акт будь-якої посадової чи службової особи поліції, але не більше, ніж на сорок вісім годин.
Розділ VІІ
НАДЗВИЧАЙНИЙ СТАН
Стаття 81.
1. Надзвичайний стан вводиться в країні або в окремих її місцевостях при виникненні надзвичайних ситуацій техногенного або природного характеру, а також при спробі захоплення державної влади чи зміни конституційного ладу насильницьким шляхом.
2. Режим надзвичайного стану допускає тимчасові, обумовлені загрозою, обмеження у здійсненні конституційних прав людини і основоположних свобод, прав і законних інтересів юридичних осіб.
Стаття 82.
1. Надзвичайний стан в країни або в окремих її місцевостях вводиться актом президента, який підлягає затвердженню парламентом протягом сорока восьми годин з моменту його підписання.
2. Якщо надзвичайний стан в країні або в окремих її місцевостях було введено після дострокового припинення повноважень парламенту, підписання акту про введення надзвичайного стану означає поновлення парламентських повноважень.
3. Затверджений парламентом акт про введення надзвичайного стану набирає чинності з моменту його оприлюднення.
4. Акт про введення надзвичайного стану оголошується через засоби масової інформації або в інший спосіб.
5. Відмова парламенту затвердити акт президента про введення надзвичайного стану означає відмову від його запровадження.
6. Безпідставне, невмотивоване введення президентом надзвичайного стану є грубим порушенням конституції.
Стаття 83.
1. Надзвичайний стан може бути введений не більше ніж на тридцять діб.
2. У разі нагальної необхідності надзвичайний стан може бути продовжений президентом, але не довше, ніж на тридцять діб.
3. Акт президента про продовження надзвичайного стану набирає чинності після його затвердження парламентом і оприлюднення.
Стаття 84.
1. Порядок введення надзвичайного стану встановлюється конституцією.
2. Акт президента про введення чи продовження режиму надзвичайного стану повинен містити в собі вичерпний перелік прав людини і основоположних свобод, здійснення яких підлягає обмеженню.
Розділ VІІІ
ВОЄННИЙ СТАН
Стаття 85.
1. Воєнний стан вводиться в країні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу на країну, реальної небезпеки державній незалежності або територіальній цілісності країни.
2. Режим воєнного стану допускає тимчасові, обумовлені загрозою, обмеження у здійсненні конституційних прав людини і основоположних свобод, прав і законних інтересів юридичних осіб.
3. Оголошення війни не є тотожним введенню воєнного стану.
4. Оголошення війни і укладення миру здійснюється президентом і парламентом відповідно до спеціальної процедури, передбаченої конституцією.
Стаття 86.
1. Воєнний стан в країні або в окремих її місцевостях вводиться актом президента, який підлягає затвердженню парламентом протягом сорока восьми годин з моменту його підписання.
2. Якщо воєнний стан в країні або в окремих її місцевостях було введено після дострокового припинення повноважень парламенту, підписання акту про введення воєнного стану означає поновлення парламентських повноважень.
3. Акт про введення воєнного стану набирає чинності після його затвердження парламентом і оприлюднення.
4. Акт про введення воєнного стану оголошується через засоби масової інформації або в інший спосіб.
5. Відмова парламенту затвердити акт про введення воєнного стану означає відмову від його запровадження.
6. Воєнний стан на всій території країни або в окремих її місцевостях скасовується актом президента, який оголошується через засоби масової інформації або в інший спосіб.
7. Безпідставне невмотивоване введення президентом воєнного стану є грубим порушенням конституції.
Стаття 87.
1. Дострокове припинення повноважень парламенту під час воєнного чи надзвичайного стану забороняється.
2. Забороняється запровадження або відновлення смертної кари, а також засудження до смертної кари під час дії воєнного чи надзвичайного стану.
Декларацію ухвалено та відкрито для підписання…
Джерело
Джерело
Немає коментарів:
Дописати коментар