середа, 3 грудня 2014 р.

Марта Франчук : Важко згадувати без сліз на очах

На сьогодні в українській політичній думці побутує погляд, що історичні проблеми між Польщею та Україною перестали бути загостреними у зв’язку з тим, що у 2003 році на парламентському рівні відбувся акт примирення між двома народами. Проте на даний час ми не можемо говорити про примирення на більш широкому, суспільному рівні. Адже те, що час від часу відбуваються публічні заяви українських та польських істориків, проводяться різноманітні міжнаціональні дискусії, ще не означає, що примирення відбулося.

Минулого року Україна та Польща вшановували 70-ту річницю Волинської трагедії, проте до спільного консенсусу, навіть після такого великого проміжку світової історії, так і не дійшло.
            Дуже важливо правильно виховувати молоде покоління сусідніх народів, із розумінням минулого, без ворожнечі. Звісно, Волинська трагедія 1943 року стала найкривавішою сторінкою в історії двох народів, в багатьох сім’ях є жертви цієї кривавої акції, але потрібно розуміти, що обидва народи стали жертвами уже сформованих історичних обставин та стереотипів, анархії та хаосу, необдуманої політики власних провідників, уряду. Це була фактично війна у війні, де кожен боровся за власну «справедливість» на своїй території. Пройшло надзвичайно багато часу, дуже мало свідків цих подій залишилися у живих. Минулого не зміниш, його можна лише прийняти. Бо що нам показує приклад 70-річної незгоди, розбіжності поглядів, взаємного обвинувачення та давання клейма «кривавий убивця»? Примирення як не було, так і нема.
            Прикро, що в Польщі, та й в Україні впродовж останніх посткомуністичних років, видавалися книги, де винною у всьому є лише ворогуюча сторона. Навіщо роздмухувати цей небезпечний вогонь, якщо жертви були з обох сторін? З обох сторін гинули люди. Як і в українців, так і в поляків були люди, які безжально вбивали, а були і ті, які не могли підняти зброю на людину. Сторінка Волинської трагедії є для кожного народу тією сторінкою, яку важко згадувати без сліз на очах.
Але чому ж так багато людей, чиїх родичів розстріляло КДБ, які вмирали в ГУТАБах, у Сибірі не ненавиділо Радянський Союз? Чому так мало зараз можна зустріти праць/досліджень із цього питання?
Важливо, на даний час, українцям разом із польськими колегами проводити семінари, конференції, щоб в умовах дискусії дійти (нехай і не до остаточного) до спільного висновку. В історії Європи є багато прикладів національної ворожнечі, війн, крові й жорстокості. Але одночасно є приклади поєднання і порозуміння народів, які хотіли та змогли подолати навіть найскладніше минуле. Народи мало в чому винні (звісно їх ніхто не заставляв стріляти один в одного), адже не вони самовільно здійснювали політику «Пацифікації» 1930-тих, не самовільно починали війну. Ними керували політики і найперше на них лежить цей тягар Волинської різанини. Це те ж саме, що і початок Другої Світової війни. Ми звісно всі звикли вважати, що почав війну саме Пакт Молотова-Ріббентропа, забуваючи про те, що дозволило їм розв'язати руки – Мюнхенську змову 1938 року та розчленування Чехословаччини. Тут вина перш за все Ліги Націй та урядів тих країн. Така ж ситуація і з Волинської різнею. Держави, які воювали у Другій світовій війні вже давно примирилися, те ж саме мають остаточно зробити і українці та поляки.
Потрібно нарешті усвідомити, що це була війна, яка диктувала власні правила, закони, методи та по-своєму трактувала події. Волинська трагедія стала своєрідною відплатою населення Волині за всі образи, за «пацифікацію», за всі приниження та насильство.
В історії важко щось змінити, треба лише об'єктивно її оцінити і робити все можливе, щоб у майбутньому більше ніколи не було таких страшних кровопролить. Іоан Павло ІІ колись сказав, що народи повинні пробачити заподіяні ними кривди і попросити пробачення за власні хибні вчинки. І особливо це повинно зробити молоде покоління, яке має виростати на основі розуміння, а не засудження власної історії, власних конфліктів та негараздів.



Немає коментарів:

Дописати коментар