неділя, 27 вересня 2015 р.

Людина, якій все дісталося легко

Людина, якій все дісталося легко

Катажина Сурмяк-Доманьска
«Великий формат»  №34,  додаток до «Газети Виборчої» №200 від 28.08.2006р.

Я людина з певним статусом, маю Нобелівську премію, але побоююсь офіціантів


Ми зустрілися під готелем в американському містечку Ітака в штаті Нью Йорк. Роалд Гофман під’їжджає на старенькому «Вольво». Сам також немолодий. Із вигляду,  швидше абнегат – у шкіряній курточці, яка виглядає так, ніби посіла на плечах власника з часів молодості обох. Індійські коралі на руці і шиї здаються мені певним виявом кокетства і додають трохи відваги
Обминаючи бари суші, піцерії і грецькі таверни, припарковуємося перед затишною кнайпою за містом, де кельнерки доброзичливіші від близькості з гігантським п’єцом, і де з приємністю переконують, що американська кухня це не лише гамбургери з котлетами з перемелених нігтів.
Спостерігаючи, як всі сердечно вітаються з моїм супутником, а при нагоді і зі мною, зауважую, що як нобелівський лауреат мабуть є гордістю містечка.
- Не думаю, що воно про це знають – відкидає цей аргумент Роалд. – В Америці інтелектуальна діяльність не  має жодної вартості. Зрештою в самій Ітаці нас є троє.

Життя на медаль

                                                                                          
І в цьому твердженні мені видається трохи кокетства.
Адже власне інтелектуальній діяльності Роалд Гофман здійснив свою американську мрію. Коли приїхав сюди у 1949 році разом з батьками – Паулем і Кларою Хофманами – не знав жодного слова англійською. В домі не було рогу достатку, батько священик, мати займалася домом. Хлопець ігнорував геометрію, математику, географію, щоб нарешті присвятити себе одній із найбільш елітарних природничих наук – теоретичній хімії. У віці 25 років має вже науковий ступінь доктора – у віці 27 років робить відкриття, за яке його висувають на нагороду Нобеля. Отримує її в 1981 році. Від 1968 року є професором Корнелльського університету в Ітаці.
Однак йому видається і цього замало. У сорокалітньому віці розпочинає писати вірші англійською мовою. Видає чотири томи поезій, які перекладаються кількома іноземними мовами. Пише також драматичні твори і стає ведучим інтелектуально поетичного кабаре у Нью-Йорку. Інформація  у Інтернеті свідчить, що і у приватному житті все йде якнайкраще: та сама дружина, двоє дітей, онуки. Його вірш «Людина, якій все давалося легко» розпочинається так:
«Походив з родини емігрантів і до 16 років життя н мав жодної власної книги.
Тому його перше бажання було простим:
Фурньє, який виконує сонати Баха на віолончелі,
глобус з підсвіткою.
Оскільки вчився добре, і було це в Америці, все збулося.
Працював важко,
Зробив цікаві дослідження і з часом мг купити «Нікон» з двома телеоб’єктивами (помилявся стосовно Фурньє).
Був трохи невдоволений, що коли виникла потреба в другому новому автомобілі, його дружина сказала, що його жартівлива пропозиція стосовно «Порше» просто не має сенсу.
З цілого світу приходили запрошення прочитати лекцію»(…)
- Як це отримати Нобеля у такому молодому віці? – запитую коли професор закінчив церемонію вибору вина до обіду.
- Так, як завжди. Є кілька добрий речей і багато поганих.

Забавки на даху

Польща. Знову під Перемишлянами, в Україні, 1943 рік. Шестилітній хлопець водить пальцем по старому глобусі.
-         Мамусю, сьогодні я розповім тобі, як можеш дістатися  з даху до Сан- Франциско. Спочатку маєш вийти на дорогу до костелу. Зачекаєш трохи, напевно з’явиться якийсь селянин , який підвезе тебе до головної дороги. Там зачекаєш на автобус. В Золочеві впіймаєш поїзд до Варшави, потім пересядеш на поїзд до Гданська. Там сядеш на пароплав і попливеш так: Гданська затока, Балтійське море через Ересунд, Каттегат… Випливеш на Північне море, а потім лише канал Ла Манш і на Атлантику. Можемо вибрати навіть довшу дорогу. Маємо дуже багато часу, мамусю. Так як тут, на даху.
Виступ даху це трикутником, що розгорнувся на висоті якихось двох метрів. Тому високий дядько Самуель має мало місця, де не повинен нахилятися. Намагається проводити якнайбільше часу посередині приміщення. Човгає ногами, розтягується, або просто стоїть. Мама і тьотя Нюня, яки трохи нищі, можуть в повен зріст обертатися на значно більшій площі. Через кілька місяців виявляться, що вони значно сильніші. Сьогодні був у них тато хлопця – Хіллель Шафран. Збурив синові волосся і обняв по-чоловічому. Тато має стати героєм. Лише коли це станеться, долучиться до них разом з дядьком Фромцем.

Вікно

Вікно – це прямокутник розміром 60 см на 40 см. На ньому немає шиб, є лише поперечні листки, нахилені донизу. Не можна, правда, побачити небо, але зате, коли стане на пальцях, цілком виразно видно, що коїться на землі. Це цікавіше від неба.
Там хлопці такі, як він ганяють м’яча. Футболісти постійно вибігають за межі контуру вікна. Найгіршим є те, що не знаєш, чи м’яч, який копнув хлопець –Ігор, так до нього гукають – заб’є м’яч, чи ні. Невідомо, навіть, як виглядають ворота.
Хлопець постійно маніпулює біля листків на вікні, щоб якнайбільше відкрити собі світ.
Одного разу бачить, як Ігор і дівчинка в гуцульському вбранні заносять до хати ялинку. Санями під’їжджають гості. Чути сміх і галас.
-                                 Час спати, коханий – каже мати.
Взимку на стриху темно вже після п’ятнадцятої. У них є спиртові лампки, але їх можна запалювати лише у винятковій ситуації.
Коли через вікно побачив жінку вчителя Дюка, хлопець мимоволі відсахнувся від вікна. Господиня йде через подвір’я  з кошиком. Виходить за межі кадру. Коли повертається, її кошик переповнений яйцями. Хлопець майже відчуває їх запах. Не їсть яєць вже кілька місяців. Їдять переважно капусту.
Одного разу  стає свідком , як пані Дюкова  намагається впіймати товсту гуску, що біжить по подвір’ю. Вибігає за нею. Повертається з порожніми руками, голосно волаючи.
-                                 Врятувалася від зарізу – хлопець з симпатією думає про гуску.

Банки

Сьогодні лампки горять. На підлозі лежить дядько Фромцьо, той, що мав прийти з батьком. Великий сильний дядько є важко хворим. Як зайшов, так відразу впав на підлогу і лежить напівпритомний вже восьмий день.
Тому зараз хлопця пробують покласти спати, але він й так має відкриті очі, бачить, як мама ставить на голих плечах дядька скляні стоячки з вогнем всередині. Гаряче скло пече, дядько стогне. Мама і тьотя Нюня вкладають йому до уст шматину.
Незабаром дядько Фромцьо долучається до дядька Самуеля, роблячи  смішні гімнастичні вправи.
Сьогодні мама знову довго плакала. Хоча вдавала, що не плаче. Нарешті сказала: татко до нас вже не прийде. Хлопчику пробігли дрижаки на голові, саме там, де батько погладив його в останній раз.

Професор з Японії

- У цілій історії з Нобелем найбільша інтрига криється в попередній грі – розпочинає розповідати Роалд. – Підходить до тебе якийсь чоловік і мовить з урочистим усміхом: Я щойно номінував Вас на Нобелівську премію. А насправді хоче сказати: я прислужився тобі, тому очікую, що й ти мені якось віддячиш. ОК. Тішишся. Минає рік, два роки, три роки і нічого не діється. Нарешті забуваєш про той випадок.
Людей, які можуть номінувати на Нобеля з хімії, є близько тисячі, самих номінацій близько 150. Понад сотні номінацій, це номінації цілком нереальні, можна сказати шанобливі. На додаток, часто вирішують політичні погляди. Я, наприклад, не отримав би нагороду, якби не професор Фукуї з Японії.
-               Той, що отримав Нобеля разом з Вами?
-                                 Так. Завжди стається так, що більше шансів отримати відзнаку має країна, яка ще не отримувала Нобеля в даній галузі. Я працював над відкриттям  з професором Вудвардом, моїм вчителем і старшим колегою. Але, як виявилося, подібними дослідженнями в Японії займався професор Фукуї. Японія не мала ще Нобеля з хімії, тому японці відчули, що Фукуї має шанси. Але шанси збільшаться, якщо буде стартувати разом з нами. Тому делегація з Японії подалася до професора Вудварда – не до мене, я був ще щеням в науці – просячи, щоб він погодився на номінування разом з Фукуї і зі мною. Вудвард погодився. Пройшло десять років. За той час Вудвард помер. Остаточно нагороду присудили Фукуї і мені. Шістнадцять років після відкриття.

Таємниця орбіталей

Відкриття, яке Роалд Гофман здійснив разом з професором Робертом Вудвардом, полягало у віднайдені генеральної умови, що дозволяє передбачати перебіг періциклічних реакцій. Підчас таких реакцій органічні зв’язки змінюють свою структуру з ланцюгової на колоподібну, або навпаки, в результаті чого утворюються дуже цінні продукти, наприклад ліки. Одночасно виникають зв’язки непередбачувані, або ж отрути.
Суть у тому, що до тієї пори хіміки діяли методом спроб і помилок. Ніколи не були певні, який продукт утворить зв'язок, підданий процесу циклізації.
Вудвард і Гофман дійшли до висновку, що таємниця пов’язана з орбітами, по яких обертаються електрони частинок. Звернули увагу, що так звані орбіта лі раз перевертаються під час реакції за годинниковою стрілкою, а іншим разом – у протилежному. Власне в залежності від обраного напрямку з’являвся бажаний продукт, чи ні.
Як визначити в якому напрямку у  обертається орбіта? Розв’язання загадки виявилося настільки ж простим, наскільки й романтичним: орбітал завжди тягнеться в бік орбіталу з тією самою симетрією, такого, з яким може ідеально покритися.
Так звані закони Вудварда-Хофмана революціонізували знання про органічну хімію і стали переломом у фармацевтичній промисловості.
-                                 Єдиною особою, яка сприйняла мого Нобеля з невимовним ентузіазмом, була моя мама – говорить Гофман. - Поїхали до Стокгольму цілою родиною: дружиною, тестем і тещею, мамою, кузинами. Мама просто ошаленіла від радості. Я заразився від неї цією ейфорією. Не знаю, чи тобі відомо, що я є одним із небагатьох нобелістів, які здобули орден Жаби.
-                                 Що це таке?
-                                 Це такий звичай, придуманий шведськими студентами. Нобелівський лауреат має виконати перед ними серію високих підскоків. Зазвичай новелісти для цього занадто…нобеліві. Мені ж це вдалося. Отримав орден Жаби. Це власне одна із тих небагатьох добрих сторін отримання Нобеля перед шести десяткою – сміється. Але відразу стає поважним. – Ми власне приїхали в жалобі. Два місяці до того помер мій батько.
-                                 Пауль Гофман?
-                                 Так. Тому мав певні докори сумління з приводу цього блазнювання, хоча в останні роки стосунки між нами були не найкращі. Батько ніколи не пробачив шлюб з Євою, яка не є єврейкою.
-                                 А мама?
-                                 Вона навіть писала листи до моїх майбутніх тестя і тещі і до мого опікуна у вузі, щоб відмовили мене від цього наміру. Шлюб з Євою був єдиним випадком, коли я  поступив наперекір волі матері. Пробачила мені, коли народилися внуки. Але батько - ні.

Біль героя

-                                 Повертаєшся додому з Нобелем – стверджує Роалд – твій відділ в університеті розпускає хвоста як павич, обростаєш і сам пір’ям, але потім приходить холодний душ. Нобеліст пише чергову наукову статтю. Як зазвичай його стаття йде рецензента, чиє ім’я йому не відоме. Тут починаєш розуміти, що наукові публікації і рецензії, це щось інше на зразок процесові приборкання емоцій. Кожен хімік має охоту пальнути: «Дурню, не маєш ні про що поняття, це я маю рацію», а замість цього пише: «З великим зацікавленням познайомився з теорією мого видатного колеги…». Тим часом, стосовно новеліста цей куртаж перестає бути обов’язковим. Тон рецензії моїх праць став напасливим, націленим персонально проти мене і факту, що я нобелівський лауреат.
-                                 Що ж писали?
-                                 Типовий початок: «Ніколи не сподівався такої слабкої праці від нобелівського лауреата». Така думка це, звичайно ж екстрим і розсудливий видавець його не надрукує. Але ж є і люди інтелігентні, які вміють застромили тонку шпильку із задоволенням і на додаток культурно. Це болить значно сильніше.
-                                 Але ж це чистої води заздрість! – раптом мені робиться шкода професора.
-                                 Найбільше перешкоджає думка, що це написав хтось, кого цінуєш і шануєш, бо ти сам вибираєш кілька імен, з яких видавець вибирає рецензента. Колись ці рецензії приходили надрукованими на друкарських машинках. Можна було гратися в детектива, визначаючи …відбиток і папір…
Допиваємо каву, Роалд дістає золоту кредитну картку.
-                                 А якщо повернутися до добрих сторін премії Нобеля? – заохочую його.
-                                 Гроші – терпко посміхається. Як лауреат можеш отримувати у два рази більші гонорари за викладання. Але це лише видимість. У світі науки є багато більш фінансово привабливих нагород, тільки-но отримаєш Нобеля, як вже ніхто не наважиться присудити тобі щось менш престижне.

Додому

Польща, рік 1944. Дюк сказав, що найкраще буде, якщо підуть додому полем. У селах надалі німці, полюють за євреями. Земля розм’якла від дощу. Мама дуже змучена, але мусить підтримувати двох братів, м’язи яких так атрофувалися, що з трудом можуть встояти на ногах.  Хлопець плаче. Мама бере його на шию. Віє вітер. Хлопець дивується, бо не знає, що це таке. Перегинається, пробує піймати його в обійми, мати шпортається.
На щастя танки перед ними мають червоні зірки. Солдати пахнуть горілкою і писають посеред дороги. Частують дядьків цигарками, а його твердим цукерком. Обіцяють підкинути їх кусок дороги. Вантажівка петляє по дорозі, переповненій ямами від бомб. У причепі всі сплять – крім нього. Дивиться на дорогу: якась нога у рові, якесь  тіло з руками і каскою, солдати клянуть російською мовою, бо пробули шину.
Висідають за п’ять кілометрів до Золочева. Купують хліб, молоко, ковбасу у селянина, який дивиться а них підозріло, але бере золоту монету.
Їх будинок – найвищий будинок на Ягеллонській – стоїть. Тільки даху немає. Полячка, що замітає перед хвірткою, морщить чоло: - А-а-а, Шафрани, то вас не забили.
Двері відчиняє чоловік. – Ми тут живемо – каже, чухаючись у голові. Ми  думали, що … не повернетеся.
На стріху шукають сховані фотографії. Мама плаче. Довкола неї порозкладені фотографії чоловіка, що пхне дитячий візочок у сонячному парку, чоловіка, що тримає маму за руку.

Як на сповіді

Краків, рік 1945. Хлопець має вже вісім років і є католиком. – Ненадовго – каже мама. – Мусиш йти до школи, а працюють лише парафіяльні школи. – Вихрестилися під час війни – сказала ксьондзові, а той вдав, що вірить.
Ксьондз вчить, як ковтати проскурку. – Нє вольно жуць, треба почекати, поки сама не розпуститься в устах. Це має виглядати так, ніби були закнебльовані - жартує.
Сестри дають дітям святі образки, якщо дитина чемна і добре вчиться. У нього найбільше образків. Ніколи не розмовляє на уроках, не бігає на перервах. Зажди у нього вчасно зроблене домашнє завдання і зошити рівно розкладені на парті.
Під час сповіді інші хлопці пхаються, щоб потрапити до більш поступливого ксьондза. Він не знає, про що треба зізнатися. Ксьондз не хоче банальної брехні, це мА бути щось більш рафіноване. Завжди запитує: скільки разів? Навіть якщо говорить, що вкрали футбольний м’яч, ксьондз запитує: скільки разів?
Про справжні темні справи йому не розкаже. Такі, як підглядання з сином сторожа за його молодшою сестрою під час купання. Ксьондз розлютися б. І чорна пані з вівтаря  - та, в яку не вірить, і яка завжди приглядається, коли він в білому одязі крадькома крокує за ксьондзом. Що б вона зробила, якби дізналася?

Новий тато

Хлопчик вже знає, що його батько Хіллель Шафран став героєм. Повстання, яке готував у таборі праці для євреїв, було передчасно розкрито. Німці розстріляли татка на ринку у Золочеві. Але про це можна говорити лише вдома. Це такий секрет між ним і мамою. Так само як з католицизмом. Є життя внутрішнє і життя зовнішнє. Новий чоловік мами це також елемент гри. Його звати Нафталі Маргуліс. Вона швидше за все його не любить, але мусить вдавати, щось зовсім інше. Може для того, щоб він мав батька і щоб мали змогу емігрувати до Америки. Хіба мамуся знову висвятиться.
Нафталі втратив дружину на війні, але власних дітей не мав. Зовсім не нагадує героя.
-                                 А чи розповідала я тобі, синочку, як ми з татусем поїхали у шлюбну подорож до Бродів, бо тато власне отримав диплом інженера і мав збудувати там бруковану вулицю? Медовий місяць, а ми живемо у проборстві  ксьондза – розповідає мама.
Любить розкладати фотографії, забрані з будинку на Ягеллонській: Коли ти мав народитися, то батько спеціально купив фотоапарат. Подивись, тут я лежу перед пологами, а тут вже після них, разом з тобою. На цій фотографії тобі два дні, тут вже тиждень.
-                                 А тут, подивись, ці фото мені передав колега тата, який був разом з ним у таборі. Навіть в таборі на книжці твій батько робив записи з теорії відносності.
І ще часто, дивлячись в бік чоловіка, мовила: - В Польщі ми ніколи не будемо у безпеці.
Нафталі зазвичай присутній при цих розповідях. Він лише хмуриться і впродовж певного часу не відзивається. Хлопчику спадає на думку, що те, що робить мама є трохи неделікатним. Але коли вітчим пропонує йому піти на карусель, зверхньо відмовляється.

Викладач образів

Сьогодні ми зустрічаємося з Роалдом в його аудиторії у Корнелльському університеті. У приміщенні, в якому працює і проводить заняття зі студентами. На його робочому місці немає ні пробірок, ні навіть мікроскопу. Лише де не де виникають зроблені з дроту і коралів моделі елементарних частинок.
- Лише 15 відсотків хіміків відмовляється від вибухів, запахів і кольорів на користь теоретичної хімії. Де є лише дошка і крейда – говорить Хофман. - Експериментальна хімія це світ уявний. Хімік теоретик лише домислює, як виглядає реальність, яку не можна побачити. Чому одна молекула має форму кутника, а інша овальну? Звичайно, можна це вирахувати з допомогою комп’ютера, на підставі параметрів. Але це не вияснення, а лише калькуляція. А я відкрив в собі здатність знаходити основне пояснення. У мені це завжди виходило дуже гарно. Став викладачем образів, майже філософом.
- Що Вас так приваблює у хімії?
- Зміни. Те, що А додаєш до В раптом стає С, яке немає жодних спільних рис ні з А, ні з В. Вкладаєш срібну фольгу від шоколаду до пробірки з бромом. Раптом вибухає полум’я і за мить вже немає ні фольги, ні газу, є лише чужий білий осад на дні пробірки. Або їм скибку хліба, що містить зерно, добрива, дощ, а виникають протеїни мого волосся і нігтів.
Хімія – це знання про зміни. Алхімія – це філософія змін. Бачиш – Роалд дістає стару книгу, - це раритет ХУ століття, типовий зразок алхімії. Король і королева беруть шлюб. Поруч алхімік проводить певну хімічну реакцію. Два елементи, з яких виникає цілком новий витвір.
Те, що більшість людей не розуміє, або не хоче розуміти хімію, виникає з того, що люди бояться змін.
-   А Ви - ні?
-   Швидше ні. Вважаю, що вони дуже цікаві.

Дистанція

Професор пропонує випити зеленого чаю. Виймає з шафи чудові японські чашечки з стильними блюдцями і вишуканим ситечком для заварювання. Однак воду треба готувати у мікрохвильові і то у сусідньому кабінеті, бо Роалд впродовж сорока років, які працює, не подумав про те,  щоб купити електричний чайник.
-                                 Був один, але зіпсувався – пояснює.
Поки так кружляємо з кип’ятком, раптом зі здивуванням бачу завішену над таблицею шаблю.
- А-а-а – Гофман махає рукою, ніби застидався – це такий жарт. Ця шабля призначена для автора найдурнішої відповіді на заняттях. А тут збоку сандалі стиду – показує два великі куски брудної губки з  прошитими пасами, що висять поруч.
- У Вас панібратські стосунки зі студентами – кажу весело. Роалд серйозно: - Зовсім навпаки. Не можу піднятися до рівня таких панібратських стосунків зі студентами, як інші професори. Думаю, що це дуже поглибилося  після Нобеля. Пам’ятаю, як прийшов на своє перше заняття після повернення зі Швеції. Аудиторія переповнена. Люди сиділи на підлозі.
- Так це ж чудово.
- Завжди їх було багато, це правда, але мав надію, що приходять тому, що я добрий викладач. Ці нові прийшли виключно заради мого імені. Відчуваю, що по мірі того, як росте моя позиція, збільшується і дистанція між мною і оточенням. Це таке моє мале спостереження.
- Можете навести приклад.
- В Америці студенти взагалі не мають авторитетів. Коли під час сесії заходиш до бібліотеки, не мине і двох хвилин, як підходить до тебе студент і безсторонньо запитує, що буде на екзамені. В Європі таке немислимо, правда? А мені це завжди дуже подобалось.
- Ви хочете сказати, що після Нобеля вже не підходять?
- Підходять – підтверджує, замислившись на хвильку. – Але проблема в тому, що я цього дуже нетерпляче очікую. Мені здається, що підходять рідше. Або, що підходять лише тому, що я дуже прагну, щоб підходили.

Поезія факту

- Чому Ви почали писати вірші?
- Це мав бути нових спосіб наближення до людей. Інший, ніж хімія.
Цікаво – думаю собі, пригадую собі вірші Гофмана, які знаю з Інтернету. Значна їх частина власне про хімію і фізику:»Органічний, неорганічний», «Квантова механіка», Нобелівська нагорода з фізики 1986 року».
Приховані теми звичайно ж різні. На приклад, вірш «Giving in» розповідає про революцію в Аргентині. Тільки метафізичним героєм є ксенон – безбарвний, без запаху і берни газ, який під величезним тиском в 1, 4 мільйони атмосфер перетворюється на твердий метал.
У нових віршах з’являється польський єврейський хлопчик. Його доля простягається через ІІ світову війну і далі. Хлопчик підростає, одружується з жінкою, яку не сприймає його батько, стає видатним науковцем, заробляє багато грошей, люди цікавляться ним і вважають за такого, якому все вдається. Поезія факту – можна було б сказати.
- А чому Ви відразу не писали про дитинство?
- Бо не пам’ятаю його. Все стерлося. А письменник, який замість того, щоб спиратися на пам'ять, опирається на уяву, чинить некоректно. Так я вважав колись.

Зміна

-   Ким насправді був Пауль Хофман?
-   Не маю поняття. Відомо лише, що народився в селі Міттенвальде у Шльонську в 1911 році і що вже в 1946 році вже не жив. Можливо, помер ще дитиною.
-   Але ж міг бути і есесівцем.
-   Міг. Міг бути, наприклад, одним із німецьких солдатів, які впродовж чотирьох днів у замку в Золочеві розстріляли кілька тисяч євреїв.
-   В тому числі Вашого дядька …
-   Так. Міг мати власних дітей, які донині його згадують.
Коли Клара Шафран і її новий чоловік Нафталі Маргуліс прийняли остаточне рішення про виїзд до Сполучених Штатів, дізналися, що квота для польських емігрантів вже вичерпана. Тоді було простіше було отримати американську візу німцям. Нафталі отримав інформацію, що в Міттенвальді після виїзду практично всіх німецьких мешканців залишився німецький священник, який продає переховані в парафії свідоцтвами про народження. Клвся, що продає лише документи осіб, які не живуть. Нафталі з багатої пропозиції священника вибрав Пауля Гофмана. Вирішило те, що був на п’ять років молодший від Нафталі. Розпочинаючи нове життя у новій країні краще мати 35 років, ніж 40. Пізніше дядько Фромцьо – той, якому ставили банки – підробив свідоцтво про шлюб між німцем Паулем Хофманом і польською єврейкою Кларою, який нібито відбувся ще до війни. Нова Клара не була до шлюбу вдовою і мала на три роки менше, ніж в дійсності. Новий Роалд був уродженим сином подружжя Хофманів, свідоцтво про народження якого загубилося під час війни. Хіллель Шафран  зник з родинної фотографії.

План Хіллеля

-   А Хіллель Шафран, Ваш справжній батько, Ви його також не пам’ятаєте?
-   Слабо, лише та коротка мить, коли відвідував нас на стрісі. Кращий спогад ще до Золочева, коли батько подарував мені дерев’яний автомобіль. На початку війни ми цілою сім’єю потрапили до гетто, а потім до робітничого табору для євреїв поблизу нашого міста. Врешті-решт батько зрозумів, що насправді німці хочуть зробити з євреями.
Українця Миколу Пилиповича Дюка знав ще до війни. Мабуть, були обоє карцерами. Дюк жив в Уневі під Перемишлянами. Погодився переховувати нас під час війни. Прийняв за це кілька золотих монет, але небагато. Дюк був вчителем. В його будинку на першому поверсі була школа, на другому поверсі жив разом з сім’єю – дружина, дві дочки і син Ігор. Вище був дах.
Батько розмістив мене там разом з мамою, дядьком і тіткою. Дядько з тіткою зоставили свою дочку у певних поляків. Мала три роки, не могли її взяти, бо могла плакати. Батько мав залишитися у таборі і з допомогою дядька Фромця – другого брата мами – який постачав зброю, зорганізувати повстання. Його зрадив товариш єврей. Німці наказали всім мешканцям Золочева вийти на ринок і спостерігати за екзекуцією батька. Тому мама отримала детальну інформацію, з якою поділилася зі мною. Ми провели у Дюка 15 місяців. На даху, а також в кімнаті на першому поверсі. Там була діра під столом, яка пахла землею. В певних ситуаціях треба було туди залізти і сидіти. Ніколи не відомо, як довго. Потім війна скінчилася і могли вийти.
-   Чи план Вашого батька частково здійснився?
-   Виявилося, що дочка дядька Самуеля і тьоті Нюні, яку опікуни видавали за власну, - не живе. Підозрювали, що фіктивні батьки самі вбили її зі страху. Хоча доказів цього немає. Але, маєш рацію, - значною мірою план батька вдався. Ми, з горища, вижили. З 4 тисяч євреїв з Золочева війну пережило 200 осіб.

Щось здається

Найбільше хотів (але боявся про це сказати), щоб його діти читали хороші книги
І не витрачали час на хард рок.
Трудно було цього досягти, \
Бо не можна дітям заплатити за те,
Щоб робили те, чого робити не люблять. Але з часом взялися за Толстого, і навіть, раз на якийсь час, слухають сонати з програвача. Чоловік, який все робив добре, власне полюбив рок,
Принаймні танцює під нього (хоча і далі нарікає, що не чує слів).
Пробігаючи щоденно шість миль, мав менше проблем, ніж його дружина, з утриманням  ваги.
Почав літати першим класом і брати участь у студіях про Кєркергорда.
Чоловік, який мав усе, тепер сказав своїм друзям-інтелектуалам: «Насправді хотів би мати душу такою, яка вже не є».
(«Чоловік, якому все прийшло легко»).
-   Що значить мати душу такою, якою вже не є?
-   Вміти знайти щастя, зупинитися на малому, не мусіти бачити так багато, щоб відчувати мінімальне задоволення, забути про любов, яка не відбулася, знайти любов.
Коли Роалд Гофман вперше опинився в кабінеті психоаналітика, сказав: - Я людина, що займає високе становище, навчаю студентів, для яких є авторитетом, маю докторантів, кілька престижних нагород, але боюсь офіціантів. Це трохи ускладнює мені життя. Не маю відваги звернути їх увагу, коли мене обраховують. Останній раз доїв велику порцію баранини, не зважаючи на те, що була зовсім холодна.
-   Чому ж Ви не попросили кельнера, щоб приніс Вам іншу страву? – запитав лікар.
-   Хотів уникнути додаткового контакту.
-   Чому?
-   Хотів якнайшвидше зникнути з його очей.
-   Чого ж Ви побоювалися?
-   Не знаю, так ніби…щось здається.
-   Що мало б здаватися?
-   Може те, що не маю права бути тут.

Зразковий учень

- 15 місяців без гімнастики, молока, світла. Як це все відбилося на здоровї?- запитую.
- Я не був слабшим від ровесників. Можливо, недостатньо молока… У мене погані зуби. Це все.
- Які ж наслідки були цієї травми?
Дивиться на мене здивовано:- Якої травми?
Тепер вже я дивуюся: - Ну… мова йде про Холокост. Той дах, ізоляція…
- Але ж я був з родиною.
- Але голод… - Я не був голодним.
- Страх… відчуваю, що зараз одягну сандалі стиду.
- Небезпека була, але назовні. Довкола був оточений любов’ю. Тому все інше не рахувалося. Ні, ні. У мене немає відчуття, що я пережив травму. Те щось, що об’єднує втрати, яких зазнали, це не почуття кривди, а, навпаки, почуття вини.
- Якої вини?
- За те, що пережили. Почуття, що не заслужили повною мірою на виживання. Що були інші, кращі. Це також почуття відповідальності за тих, хто ризикував своїм життям заради тебе. Моя мама, Дюки – чужі люди. Те, що взяли від нас гроші, зовсім не применшує їх вчинок. Інші брали гроші і видавали євреїв німцям. Я не певен, чи я на їх місцю  вчинив би так само. Мабуть ні.
Що міг зробити? Бути чемним хлопцем, добре вчитися, робити кар’єру…Неустанно мучить мене відчуття, що я недостатньо добрий. Мій терапевт стверджує, що я постійно намагаюсь отримати найвищу оцінку в класі.
-                                                               А гнів, бажання помсти, цього немає?
-                                                               З Холокостом є так само, як з розлученням батьків. Дитина вважає, що все відбувається через нього, тому, що вчинив щось поганого. До сьогодні боюсь всього, що поєднується з владою: поліціантів, кондукторів, військових, кельнерів.

Хлопець

- У Вас й далі сидить малий хлопчик з даху. Ви його повинні полюбити – сказав психотерапевт.
- Не можу. Бо я його не пам’ятаю – відповів Роалд.
Це сталося кілька років після одержання Нобелівської премії. Прогулюючись парком раптом наштовхнувся на отвір в землі, з якого була виставлена драбина, а на дні встановлені вироби з каменю. Відчув запах копаної землі, який викликав у нього почуття тепла і безпеки. Спустився по драбині. Коли поставив ногу на останньому щаблі побачив дві вужі. Шок, викликаний боязню перед вужами у поєднанні з запахом землі викликав спалах дуже сильних спогадів іншого переляку і того ж запаху.
Місце, яке викопано у кімнаті під столом, закрите веретою і диваном. Розмір місця: метр на два. Дошка, сперта на цегла для сидіння. У нього стали з’являтися образи. Почав уявляти собі цілісну картину. Адже уява була його найбільшим талантом.
Тоді написав:
«спиртова лампка, пробують покласти мене до ліжка, але я бачу, як вона покриває його плечі, нагріває скло, дві лампки, і разом з обличчям, якого не пізнає,
Ставлять їх на його спині, скляночки від джему, велике скло, він стогне – вони тріскають,
Тьотя Нюня прикриває йому уста шматою».
Cupping»)
Показав це матері. – Було точно так, як ти написав сказала Клара.
-                                                               Уява є найкращою дорогою, щоб пригадати себе – сказав психолог.
-                                                               «Закрив віконця, відвернув голови людей, яких  пригнали на площу і змусили дивитися
-                                                               Щоб не знали, як падаєш, щоб не чули, як два рази називаєш ім’я моєї матері»
June  1943»)
Коли написав це, заплакав. І відчув полегшення.

Проба страху

Наша третя зустріч відбулася в будинку Роалда – у білій віллі в передмісті. Тут трохи зимно, бо Роалд, як типовий американець, вимикає обігрів, коли йде до праці, а великий дім нагрівається поволі. Вже шість років живе тут сам. З Євою розлучилися.
- Чому Ви через стільки років не повернули собі справжнє прізвище?
- Невже це так важливо? – Роалд знизує плечима. – Вчинивши так, мусіли б признатись, що приїхали сюди нелегально, а мама панічно боялася, що нас депортують. З цієї ж причини не дозволяла мені ніколи втручатися  в політику. Якби змінив прізвище, то спричинив би біль і моєму вітчиму, який нарешті мене виховав. У рубриці «батько» до цього часу пишу Пауль Гофман. Останній раз думка змінити прізвище прийшла мені до голови, коли отримав Нобеля. Подумав: у нас тепер міцна позиція в США, батько не живе. Але тоді повстав мені перед очима нахмурений Нафталі і …дав спокій. Замислився на хвилю.
- Але розповім тобі анекдот. Кілька років після приїзду до Нью-Йорку помер мій заможний дядько Шафран. Виявилось, що я маю право на одну вісімнадцяту частку його маєтку. Це була досить велика сума. Треба було лише довести в суді, що я є його родичем.
- І що, ризикнув?
- Мама довго вагалась, але нарешті найняла юриста. До сьогодні в суді на Брукліні є документ, що засвідчує, що насправді Роалд Гофман це Роалд Шафран. Отримали 5 тисяч доларів і повернулися до нашого подвійного життя.
- Мама мешкала тут разом з Вами?
- Мешкала з моєю рідною сестрою у Нью-Йорку. Коли почала хворіти, робили все можливе, щоб не залишити її в лікарні. Її доглядали вдома. Я взяв тоді трьохрічну відпустку, відвідував її два рази на місяць. Був біля неї, коли помирала цього року. Завжди відчував провину, що проводжу з нею мало часу. Але в останні роки принаймні не відчував себе винним з цього приводу.
На столику біля каміну стоять чотири томики віршів Роалда Гофмана.
- Чи допоміг Вам Нобель трохи як поету?
- Ні, не в тій мірі, як на те розраховував – усміхається автор. – Скажу тобі щось по секрету. Коли я висилаю вірш до якогось журналу, завжди користуюся фірмовими конвертами Інституту хімії. Маю надію, що слово хімія у співставленні з поезією когось заінтригує і принаймні відчинить перші двері. А потім, може якраз комусь щось скаже моє прізвище. Скажу чесно – зроблю все, щоб бути опублікованим. Кожен мій вірш, який знаходиться в тих книжечках, був раніше десять разів відхиленим.
Вже після повернення до Польщі написала до професора, щоб підсумував, чим займається останнім часом, приблизно від початку цього року. Отримала повідомлення з Мексики:
«Честь, Кася, діяльність на поприщі хімії у повному розквіті. Останнім часом із задоволенням відкрив, що моя хімічна інтуїція не підвела також при відгадуванню структур зв’язків під екстремально високому тиску, такому, як всередині Землі. На жаль, уряд не хоче виділити кошти на досліди! Втягнувся до циклу хімічних досліджень, які мають зблизити молодих єврейських і арабських науковців. У січні в Йорданії провів перший з них: «Електронна будова молекул», на який приїхали, зокрема, хіміки з Ізраїлю і Палестини.
Трохи кульгаю з написанням віршів. Це тому, що долучився до видання перекладів доробку чудового бенгальського поета Джоя Госвамі. Я також співвидавець книги про спільні процеси в науці і мистецтві, написав другий драматичний твір про моральну відповідальність вчених за свої відкриття, а також дві рецензії з виставок кераміки. Пишу також нову книгу для широкого кола читачів. Її назва: «Про значення відповідальності історії перед наукою». Ну, і можливо, ще кілька інших речей.

Чао. Роалд».
Переклад Ю. Ковалькова

Немає коментарів:

Дописати коментар