вівторок, 29 липня 2014 р.

Буяк Збігнев. На Майдані

Збігнев Буяк на Майдані Незаленості в Києві. Він добре знав Вячеслава Чорновола.
Якщо ми захочемо зустрітися з лідерами Майдану, то чекає нас багато зустрічей. Одного лідера нема і не буде. Нема навіть одного центру ухвалення рішень. Майдан діє як багато мереж різних людей і центрів координації та інформації. Важливою є функція авторитетних осіб, які координують людей на барикадах під час боїв, забезпечують вирішення спільних проблем, включно з пошуками засобів фінансування. Важливою є відданість ідеї, вміння говорити та переконувати людей.

З суботи, 7 червня на Майдані стоїть нова сцена. То нарешті їх власна сцена, лідерів Майдану. Доступ до неї вже не організовує Батьківщина чи УДАР. Обмеження доступу до сцени було проблемою останніх місяців до виборів. Політики, напевно, сподівалися, що Майдан без сцени закінчиться, як політична сила. Не закінчився. Демонтаж старої сцени став каталізатором. Об’єдналися кілька підприємців, зібрали гроші і закупили потрібне обладнання та саму сцену. Зараз на ній немає партійних символів і вже не буде.
Майдан змінився, приводиться до ладу, культивує пам’ять про загиблих з Небесної Сотні, хоче стати естетичним і хоче моніторити владні структури. Серед лідерів є люди освічені (які отримали освіту як в Україні, так і за кордоном), люди, які знаються на праці в державному управлінні, які працювали за кордоном. Вони впевнені, що без Майдану не станеться жодних реальних реформ.
Я намагаюся зрозуміти звідки, походить напруга і розбіжності (в ставленні до Майдану – НЗ). Київська інтелігенція, яка підтримувала Майдан і сама була на барикадах, зараз налаштована до Майдану критично чи навіть вороже. Про людей з Майдану багато хто каже, що вони вже не ті, що взимку, про поточний Майдан висловлюються з презирством. Я знаю той синдром з досвіду Солідарності.
Після перемоги на виборах 4 червня 1989 року я спостерігав швидку маргіналізацію Солідарності. Ще пару місяців вона служила як парасолька для реформ. Але після того, як вичерпала свої сили і вплив на суспільну думку, стала всього лише однією з профспілок. А ефективний і глибокий процес реформ потребую безперервної політичної підтримки від організації чи руху, який виборов ті реформи.
Майдан то зараз найкраще і по суті єдине місце для громадських дебатів про проблеми України, про необхідні реформи, і при тому єдине місце суспільного нагляду над владним апаратом. Можливо, саме остання функція так сильно муляє очі. «Революціонери» посідають нові офіси та стають істеблішментом. І виявляється, що ніхто, навіть найсвітліші революціонери та прихильники громадянського суспільства, не люблять бути контрольованими. Вони намагаються послабити не тільки рух, що виносить їх до влади, а і кожну інституцію, організацію, газету чи телеканал, які пробують їх контролювати.
Важче зрозуміти інтелектуальне середовище, яке критикує владу, але при тому також відмовляє в підтримці Майдану і не визнає його. Може то ефект конкуренції?  Це, зрештою, світ інтелекту, який цілком природньо приписує собі роль критика всього, що робиться в суспільній сфері. Однак, існування Солідарності чи Майдану доводить, що саме в них, допоки вони діють, існує джерело суспільної критики. Саме там, поки вони існують, нові ідеї, думки та критика мають реальний вплив.
Якщо час боротьби з тираном, з авторитарною владою сприяє спільним діям, то після перемоги настає відчайдушна боротьба за «панування над душами» в державі. До такої боротьби стають не тільки інтелектуали. До неї долучаються великі маси ідеологів, релігійні лідери (церкви) і візіонери. Це, очевидно, дуже позитивне явище. Так постає свобода.
Втім поганим в цьому процесі є те, що ця боротьба починається від знищення «конкурента», який недавно сам був джерелом цієї свободи. Це «джерело» має колосальну перевагу над іншими авторитетами. І тому ідея його знищення є раціональною. Однак така раціональність є інтелектуально примітивною і призводить до того, що замість відкритих дебатів в публічній сфері, протиріччя заливаються під асфальт.
Президент Порошенко на Майдан не прибув і не поклав квітів на жалобних пам’ятках Небесної Сотні. Це помилка. Я вважаю, що Майдан залишається єдиним джерелом політичної сили, здатної до глибоких реформ в Україні. Якщо Президент хоче бути реформатором, то без Майдану жодних глибоких реформ він не зробить. Київська інтелігенція вважає, що для реформ вистачить гарних законів. Але на щастя є і такі люди, що наголошують на тому, що за більше ніж двадцять років ухвалювалися нові, кращі закони, і нічого з цього доброго не вийшло.
Де я бачу шанс і при тому суттєві проблеми для реформ?
Козацький індивідуалізм є сильним і глибоким. Він побудований на відповідальності за родину, найближчих сусідів та за себе. З таким індивідуалізмом можна думати про побудову «держави мінімум». Я вважаю, що Україна зараз приречена до побудови системи влади і управління та суспільної структури якраз в такій формі. Нажаль, та індивідуалістична культура, засадничим елементом якої є особиста чесність, не є стійкою до впливів суспільних технологій медійних маніпуляцій, до шахрайства, до використання адміністративних повноважень для приватних цілей. Вільний і чесний козак ніколи не будував системи контролю і нагляду над апаратом влади. В цьому козак був анархістом. І єдиним інструментом нагляду в нього був Майдан (Віче – НЗ) . Прибували козаки на нього восени після закінчення робіт в полі, підтверджували повноваження отамана, або, якщо треба, відставляли отамана, обирали нового, і поверталися до себе. З такою традицією громадяни не отримували знань про побудову інституцій контролю за владою, а влада не могла погодитися з тим, щоби попри традиції така суспільна контрольна інституція з’явилася.
Зараз Майдан є активною політичною силою. Найвидатніші люди з Майдану створюють нові і нові батальйони Національної Гвардії, тренуються і їдуть на схід України. Організовані через інтернет громадські рухи забезпечують їх харчами, касками, бронежилетами, шиють взуття (бо те, яке надає уряд, розлазиться після першого дощу або калюжі), замовляють форму, тепловізори, олію для чистки зброї та навіть і набої. Все це повністю готове до вжитку, робиться без жодної бюрократії, прозоро (всі рахунки в інтернеті) і на 30% дешевше, ніж у влади. Якщо вам цього мало, то таким чином був вже закуплений навіть патрульний літак, відремонтований і відправлений в військо. Як я чув, по йде робота над створенням власного війська дронів. Ця вражаюча самоорганізація – то незвичайний феномен, на якому можна базувати реформи і систему національної безпеки. Я питаю цих людей, чому вони не цікавляться реформою адміністрації, уряду, служб? Відповідають просто – а нам пох в цілому і уряд, і адміністрація!
Чи нинішнє керівництво України визнає цей суспільний процес? Чи бачить в тому унікальний шанс, чи вбачає в цьому загрозу?
Який є шанс на те, що з’являться президент та прем’єр, які зрозуміють той громадській геній, і будуть здатні до побудови на основі того генію та за його допомогою «великої», сучасної «держави мінімум»? Поки що шанси на те є невеликими. Чи існує хоч мала група української інтелігенції, здатної зрозуміти той громадський потенціал і перетворити його в систему, достойну держави XXI сторіччя? Існує. Але в засобах масової інформації її не видно.
Збігнев Буяк на Майдані Незаленості в Києві. Він добре знав Вячеслава Чорновола.
Натомість що видно неозброєним оком? Цілу плеяду політичних шахраїв, обладнаних граблями. Це бачать всі громадяни України. Слідкує за ними Майдан. Майдан, одначе, то особлива інтелектуальна нейронна мережа, яка поки що не знайшла, не відтворила ані двигуна змін, ані інструменту системних реформ. І ні знайде, поки не зрозуміє, що є в тій майданівській мережі є суттєва діра – це брак інтелектуального середовища. Це саме Воно має показати, що системна реформа ні є просто реорганізацією, а є суспільним процесом. При тому інтелектуальне середовище мусить зрозуміти, що залишатиметься всього лише інтелектуальною прикрасою на різних конференціях, якщо не прийме виклик і не підтримає своїм інтелектом Майдан – єдину політичну силу, здатну до реальних реформ в Україні.
Тут, в Україні, я спостерігаю процеси, які вирішуватимуть долі Східної  Європи. Будуть вони важливі і для решти світу. Якщо все піде добре, Україна може стати прикладом і джерелом натхнення ще більшим, ніж польські реформи, джерелом яких і підтримкою була Солідарність.
Поки що, Україна йде по грані. З одної сторони – безодня держави, що не відбулася. З іншої – інша версія олігархічної диктатури. А посередині, на грані – країна і суспільство, яке синтезує великий досвід з найкращих досягнень і знань демократичних держав, ринкових економік та громадянських суспільств. Тут панує творчий хаос. І кожної миті помилкове рішення чи брак вчасних рішень може збити Україну з тої дороги на грані.
Про автора. Збігнев Буяк є одним з творців польського руху Солідарність, який покінчив з комунізмом в Польщі в 1989 році. Він очолював найбільшу (Мазовецьку, з центром в Варшаві) організацію Солідарності, в якій перебував один мільйон членів. Двічі обирався делегатом Сейму, працював головою польської митниці. Один з архітекторів польських реформ.

Немає коментарів:

Дописати коментар