середа, 26 листопада 2014 р.

Внутрішній "інший": галичани та/або Донбас


серед моїх друзів є чимало таких, які жартують-стібуться то над
галичанами, то над Донбасом. ці жарти можу пояснити з позицій постсучасної націологічної теорії.
будь-який націотворчий процес передбачає маркування внутрішнього "іншого", який - за дивною логікою - дозволяє всім решта консулідуватися й підкреслювати свою відмінність від нього (так було з католиками та традиціоналістськими землями за часів об"єднання Німеччина Бісмарка; так було з "півднем" у США, так було з патріархальним "півднем" в Італії...).

чому в Україні виникли лише два проекти внутрішнього "іншого"? або галчинан, або Донбасу?
бо між собою змагалися дві моделі націотворення:
-неорадянсько-реваншистська (табачниківсько-янучарська), яка внутрішнім "іншим" маркувала "галичан" ("фашисти", "гуцули", "жидобандерівці")...
-українсько-проєвропейська, яка внутрішнім "іншим" визначила депресивні та радянянські за ментальністю сегменти населення Донбасу (загалом домінуючого в тому краю).
приблизно звідсіля ростуть ноги.
щодо галичан, то ідеологічна машинерія совка проти них працювала з 39-го, активіше - з 44-го - саме тоді було привито стереотип, що той, хто розмовляє українською - фашист чи націоналіст (це колись сказав слідчий В. Стуса - "я понял, что он - украинский националист, расговаривает на украинском"). За слідчим В. Стуса це неодноразово повторювали люмпени-гопи майже в усіх містах України; мені персонально про це говорили на Троєщині, "всєх вас фашистов с галиции надо убивать").
П. С. Утім, на Західній Україні існує "внутрішній стьоб" щодо себе, який не має стосунку до цих ідеологем. Наприклад, тернополяни (які в ментальному плані є такою собі буферною смугою між Галичиною й Поділлям) за мого дитинства дуже стібалися з хмельничан ("твердолобих") і галичан ("хитродупих"). Але ці сакральні знання - є духовними надбаннями винятково моїх земляків з-за Збруча. Слава Західній Україні!  

Немає коментарів:

Дописати коментар