субота, 19 березня 2016 р.

Олег Ущенко:Пасивна громадянська війна

Через тривалу відсутність власної держави та мізерний досвід у процесах державотворення, українці сприймають політику інфантильно, майже по-дитячому. Вони шукають серед політиків хороших і вірять, що ці «хороші» зроблять для них усе так, як вони хочуть, - швидко і якісно, лише за покликом власної душі. 
Бо українці вірять, що «їх» політики мусять бути такими, як вони собі їх змальовують в уяві. Тому політика в Україні електоратом, простими людьми, сприймається не їх власним інструментом державотворення, а інструментом, який вони мають передати своїм обранцям.

Пострадянський культ чиновника чи політика навіть не допускає версії, що вони такі ж люди, як виборці, бо за схемою соціальних рангів, яка передалася нам від тоталітарної держави, чиновники і політики належать до недосяжного соціального прошарку, на який треба покладатися і виконувати вказівки звідти. Тому українці займаються не розбудовою власної держави, а за радянською звичкою активно шукають, кому би делегувати права будівничого, орієнтуючись виключно на обіцянки кандидатів. 
Якщо черговий обранець виявляється не таким вже і хорошим, то люди починають думати, як його скинути і шукають кращу кандидатуру за схемою обіцянок ораторів. Цим легко користуються політтехнологи, бо таке суспільне середовище маніпулятивне і не вимагає конкретики у кінцевому результаті діяльності.

Люди з трохи більшим досвідом, усвідомлюючи реальну суть ситуації, намагаються використати чиновників чи політиків для власної користі. Намагаються добитися від них фінансування власних проектів, грошей на лікування, фінансової допомоги, тощо… Вони штурмують владні кабінети, щоби реалізувати проекти – власні чи колективні. Цей соціальний прошарок поділяє політиків не на поганих і хороших, а на корисних (ефективних) та некорисних (неефективних).
Але в пострадянській традиції, за виключенням дуже скромного відсотка тих, хто відстоював ідеологічні канони свого світогляду (і своїх однодумців), переважна кількість людей йдуть в політику не для того, щоби роздавати гроші, а для того, щоби їх там заробляти. Політика в пострадянській Україні перетворилася на соціальний ліфт для людей, які не здатні заробити грошей власними руками чи розумом, і через те вони пішли у політику грабувати бюджет – це домінуюча думка в суспільстві, яка часто має своє підтвердження конкретними вчинками обраних депутатів чи чиновників.
Як доказ цього припущення, може слугувати активна міграція сучасних українських політиків з партії у партію. Партії в сучасній Україні не є ідеологічними об’єднаннями, а швидше нагадують клуби за інтересами, які шукають шляхи до бюджету.
Все це викликає в суспільстві багато, як надуманих, так і реальних нарікань. Конфлікт інтересів між простими громадянами та істеблішментом – в українському варіанті то зрощення політиків та чиновників з частиною митців, науковців, спортсменів, громадських діячів, які, отримавши доступ до владних кабінетів, перетворилися в її обслуговуючий персонал. Цей конфлікт проходить в зрізі нагальної потреби реформ. Прості громадяни хочуть, щоби реформи були проведені негайно і вже, істеблішмент не просто не хоче реформ. Він їх свідомо затримує. Бо не секрет, що після реальних реформ більшість сучасного істеблішменту не буде наближеною до бюджету.

Те, що сьогодні відбувається в українському суспільстві, можна назвати – тиха (пасивна) громадянська війна. З одного боку, люди реально незадоволені швидкістю і кількістю реформ. З іншого боку, це невдоволення свідомо підігрівається партіями-конкурентами, які хочуть завалити нинішній політикум, щоби добратися до бюджету. Все це відзивається незадоволенням серед громадян України через відсутність реальних реформ.

Немає коментарів:

Дописати коментар