понеділок, 22 серпня 2016 р.

Олег Ущенко: Перехід

Зранку на переході стоїть старша жіночка. Така зігнута, що, аби подивитися перед собою, мусить вигинати карок, як ми, коли хочемо глянути на небо.
Біля жіночки три сітки. Колись такі називали "авоськами". Одна наповнена картоплею, друга - кабачками, третя - капустою, морквою, цибулею.
Коли засвітилося зелене світло, я почав переходити, але побачив, що старенька не може впоратися з сумками.
Від того напевно розхвилювалася, бо її долоні почали тремтіти і від того гачкуваті покручені пальці більше не слухалися.
Повертаюся до пані:
- Давайте, я вам допоможу?
Вона якусь мить недовірливо не випускала з рук сітку з картоплею, потім попросили хриплим голосом:
- Переведіть мене. Як хочете...
У цьому "як хочете" відчувся якийсь докір і образа.
Я взяв її сітки в одну руку, а другою вона схопилася мене за руку і ми так пішли через дорогу.
На середині зебри замигало червоне світло, але водії не поспішали. Ніхто не сигналив., не газував. Вони бачили, що я повернувся до бабці.
А старенька дріботіла, даючи зрозуміти, що вона поспішає, як може. Міцно стиснула моїх два пальці і повторювала: 
- От і добре, добре-добре... 
Зазвичай, люди таке бурмочуть, коли роблять якусь дуже складну роботу і все у них нарешті пішло правильно.
Я не зміг віддати їй ці сітки, коли ми перейшли. 
Виявилося, що вона живе по дорозі, у найближчому будинку на другому поверсі. Дітей вже не має, внук з сім'єю живе на Позитроні (околиця). Правнуки попідростали і в прабабці їй не цікаво. Жартує: 
- І я їх розумію... Мені вже 93-тій рік. Сама-собі деколи не цікава.
Вона мені дуже довго кланялася, навіть робила спробу звести на мене очі, але вибачилася, що не може, бо потім довго болить голова.

Знаєте, що найбільше вразило? Аж різанУло по всій свідомості. Коли старенька зізналася, що вже не чекала, що хтось буде помагати. Бо останній раз їй на цьому переході допомогли у 2011 році: 
- Коли ще була струнка і не горбата. Якийсь пан підхопив мою сумку і ми з гонором перейшли на другий бік вулиці...
Люди, вдумайтеся: за п'ять років, на пожвавленому переході у бік міського озера, ЖОДНА!, жодна людина не додумалася допомогти старенькій згорбленій жіночці перейти дорогу. Ви хоч уявляєте на кого ми перетворюємося? За п'ять років!!!
Я би хотів максимального перепосту цього месиджу... 
Треба підняти проблему відношення до старості. Нагадати людям, що ми не завжди будемо молодими і дужими. 
Настане час і нам теж буде важко підняти сумку з кількома кілограмами продуктів, перейти дорогу і т.д. І, повірте, при нинішньому темпі життя той час з'явиться несподівано. 
Просто в один день ви опинитеся перед зеброю на переході і через болі в колінах не зможете наважитися переступити бордюр. Вам буде дуже потрібно схопитися за чиїсь руку чи бодай за лікоть, але люди, які пробігатимуть повз вас, не звертатимуть на вас уваги. 
Правда, не хочеться такого майбутнього?..
Зрозуміло, що ми всі поспішаємо, що не все вдається, як хочемо. Але невже ми так зачерствіли, що більше не будемо віддавати шану тим, хто колись відпахав за нас, поки ми ставали такими розумними, багатими, впливовими, тренованими. 
Я десь вичитав, що фундамент майбутнього - минуле. Як писав Стів Джобс: "Бог наділив людину душею". А душа - то фабрика емоцій. Невже ці наші фабрики вже так скриплять, що ми розівчилися самі шанувати старість і не вчимо то робити наступні покоління?
А між тим, глибока старість - то дар від Творця, на який заслуговують не всі...

Знимка із Всемережжя. До тексту персонаж не має безпосереднього стосунку.

1 коментар:

  1. Хтось з "великих" казав, що у цей світ ми приходимо одинокими і йдемо з нього одинокими теж...

    ВідповістиВидалити