Грунтовна етнографічна праця польського лікаря, антрополога, етнографа і справжнього подвижника Юліяна Талько-Гринцевича "Нариси народної медицини Південної Русі" уперше перекладена українською мовою і вийде друком у вид-ві "НК-Богдан". Фундаментальну працю переклала українська подвижниця, письменниця, етнограф, громадська діячка, керівниця волонтерського корпусу Тернопільської Самооборони Ліля Мусіхіна. Вашій увазі передмова до цього видання. Сьогодні, коли триває запекла боротьба за нову, європейську Україну, ми знову і знову звертаємося до нашого невичерпного джерела – культурної спадщини, успадкованої від попередніх поколінь. У цьому контексті осмислення внеску Юліяна Талько-Гринцевича в осягнення місця традиційної духовної культури в житті етносу нині як ніколи на часі. Адже досі в працях, де згадується його ім’я, ми побачимо лише побіжно зазначені місця в Україні, де він жив і працював. Водночас самого вченого називають представником польської, подеколи також – російської наукової еліти. Про його фундаментальний доробок на ниві української етнології – «Нариси народної медицини Південної Русі» – у цьому контексті майже не згадується.
Друга
чверть ХІХ – початок ХХ ст. – це той відтинок часу, на який для Юліяна
Талько-Гринцевича припав найпродуктивніший період його наукового життя, загалом був ідеальним для допитливих, небайдужих до відкритів
людей. Власне, «нове», «незвідане» можна
було шукати (а головне – знаходити!) всюди. Це повною мірою й передусім
стосувалося гуманітарних галузей знань, включно із вивченням власне людини, а
також матеріальної та духовної культурної спадщини людства. Медицина,
антропологія були тим містком, який Ю. Талько-Гринцевич перекидав від однієї
наукової дисципліни до іншої. Серед них – археологія, етнографія, ботаніка,
геологія тощо. Вроджена дослідницька допитливість, широта поглядів, знання
кількох мов, науковий азарт були йому в цьому добрими помічниками. Варто також додати: це була доба відкритості і прозорості
кордонів. Кордонів як між окремими галузями знань, так і між європейськими
державами. Набуте знання легко перетікало від одного утворення до іншого (в
широкому розумінні слова), ставало надбанням європейської наукової спільноти,
збагачувалося новим знанням і досвідом, знову переливалося-загартовувалося й на
виході ставало всебічно апробованим, верифікованим, достовірним. Доля наукових
досягнень Ю. Талько-Гринцевича та його сучасників є підтвердженням цієї тези.
Отже, прийшов час нагадати про основні «адреси»
його довгого, насиченого подіями та подвижницькою
працею життя. Час зрозуміти, який
слід він залишив в історії становлення наукових знань в Україні.
Серед найперших адрес – Россієнський
повіт Ковенської губернії, маєток Рукшани, де 11 серпня 1850 р. у сім’ї
давнього литовського роду народився хлопчик Юліян. Його дід по лінії матері був
лікарем. Відомо, що після поразки польського повстання 1863–1864 рр. маєток
Рукшани був конфіскований російською владою.
Серед наступних адрес – міста Ковно й
Петербург. У Ковно він провів роки свого дитинства і юнацтва, тут 1861 р. почав
навчання у місцевій гімназії, а до Петербурга приїхав 1869 р., де невдовзі закінчив
приватну гімназію і вступив до Петербурзької медично-хірургічної академії. Додам,
що згодом, уже під час Першої Світової війни, Ю. Талько-Гринцевич очолив
Бурятський петроградський лазарет (1915 –1917).
Щодо кінця 1860-х рр., то варто згадати
про його перебування на вакаціях у родичів у маєтку Ілгово (у майбутньому свої
перші наукові розвідки він підписуватиме Ян Ілговський), розташованого на лівому
березі Німана (Маріямпольський повіт), а також в околицях Вільно. Тут
формувались уявлення підлітка про цінність «родового гнізда», допитливість до
своєї родословної, історії, народної традиції.
Серед його наступних адрес – провідні європейські
міста, зокрема Варшава, Краків, Прага, Париж, Страсбург, Відень. У 1870-х рр. він
навідувався сюди заради удосконалення професійного досвіду з лікарської справи,
але одночасно цікавився сучасними галузями знань, шукав нові знайомства. Серед
останніх варто згадати Йозефа Третяка, родом із Волині, у майбутньому –
професора польської філології Ягеллонського університету, а також лікаря і
антрополога Ізидора Коперницького, родом із с. Чижівки Звенигородського повіту, – він був одним із
тих, хто надихнув юнака на заняття антропологічними студіями.
Восени
1876 р. Юліян Талько-Гринцевич опинився в Парижі. У ті роки перед молодою людиною
постало завдання поглибити теоретичні знання та практичні медичні навички, передусім
– із акушерства. Тому під час європейського вояжу його увага була прикута до
гінекологічних кліник і пологових будинків. Втім, поле його наукових
зацікавлень швидко розширювалося. Для цього були всі передумови, і серед них – активний
розвиток нової галузі знань – антропології, яка об’єктом вивчення обрала
«людину та її культуру». Так, перебуваючи в Парижі, Ю. Талько-Гринцевич
опинився серед слухачів лекцій Поля Брока (1824–1880) – професора медичного
факультету в Сорбонні, відомого французького анатома і хірурга, антрополога та етнографа.
Серед зацікавлень професора поважне місце займало вивчення будови людського
тіла, а також функцій мозку. Відтак у науковому світі його їм’я стало відоме передусім
видатного антрополога, засновника Товариства антропології (1859), а згодом – часопису «Антропологічний огляд» (“Revue d’anthropolodie”, 1872) та Антропологічного Інституту (1876).
Серед його адрес наприкінці 1880-х рр.
– на початку 1890-х рр. зокрема такі населені пункти – в Білорусі: Замостьє
(Слуцького повіту Мінської губернії), Вітебськ, Могильов, околиці Юрборга (Витебська
губернія); в Литві: в Шавельському повіті (Ковенської губернії), міста Тракай,
Вільно. Це були захоплюючі подорожі, під час яких проводилися антропологічні
дослідження місцевого населення (поліщуків, білорусів, литовців, а також
караїмів).
Серед його наступних адрес – м. Троїцькосавське
(з 1934 р. – Кяхта, нині – Республіка Бурятія, РФ), розташоване на кордоні з
Монголією. Тут він працював на посаді окружного лікаря (1892–1908). Проте одночасно
він розгорнув власні наукові дослідження, передусім – з антропології,
етнографії та археології. Об’єктом його уваги стали корінні народи Сибіру,
зокрема буряти, монголи, тунгуси. Серед визначного наукового доробку вченого за
час перебування в Сибіру, крім суто наукових студій, варто також згадати про
його значні зусилля із заснування й подальшої активної підтримки дослідницької
діяльності Троїцькосавсько-Кяхтинського підвідділу Приамурського відділу
Російського географічного товариства, розбудову місцевого краєзнавчого музею (нині
– Кяхтинський краєзнавчий музей ім. А. Ф. Обручева). Зокрема, за його участі
були проведені експедиції з вивчення Південно-Західного Забайкалля, створені
колекції з ентомології, орнітології, іхтіології, палеонтології, ботаніці.
Відомо, що упродовж 1898–1905 рр., у «Трудах…» Троїцькосавсько-Кяхтинського
відділення РГО ним було опубліковано близько 300 розвідок із різної тематики.
Серед
його адрес – і південь Польщі, де він вивчав етнокультурну групу поляків,
відому під назвою гуралів, або кашубів (1910-ті рр.). В околицях білоруського міста Ліди – етнокультурні
кордони литовців і білорусів. Разом із археологом Вандалином Шухевичем у с.
Нача на польсько-білоруському кордоні (нині – Вороновський район Гродненської
області Білорусі) він проводив розкопки на могильниках бронзового та залізного
віків, кам’яних могилах, що датувалися ХІІ – XIV ст.
Нарешті, серед його головних адрес –
місто Краків. Воно радо прийняло подружжя Юліяна та Кристину Талько-Гринцевичів
улітку 1908 р. Тоді за клопотанням колег вчений залишив сибірську Кяхту. На
нього чекала посада професора, (а згодом – декана) новоствореної кафедри
антропології Ягеллонського університету. Він з честю обіймав її до останніх
днів свого життя. Юліян Талько-Гринцевич помер 26 квітня 1936 р. Похований на
Раковецькому кладовищі у Кракові.
***
Звернімося до українських адрес Ю. Талько-Гринцевича.
Передусім – мальовничий Київ. Улітку 1872 р. студент Юліян “поміняв” Петербурзьку
медично-хірургічну академію на лікарський факультет Київського університету св.
Володимира, де провчився наступні чотири роки.
Далі – Звенигородка, невелике повітове містечко в
Київській губернії. Він приїхав сюди 1876 р., після закінчення університету, як
практикуючий лікар і з перервами на наукові вакації мешкав тут до 1890 р. Тут він
розпочав свої перші наукові студії. Для мене особисто надзвичайно помічною
виявилась його розвідка «Народное акушерство в Южной Руси», видана в ті роки в
Чернігові, в журналі «Земский врач» (1889). Це блискуче поєднання професійних і
етнографічних знань, адже автор розглядає широке коло питань – від вагітності
жінки, основних прийомів при пологах і для прискорення потуг, відокремлення
плаценти – до народних прийомів полегшення пологів і текстів замовлянь, які при
тому виголошувались.
Окремий інтерес вчений виявляв і до
антропології та археології. Щодо останньої, то тут варто згадати містечко
Рижанівку на Звенигородщині. Саме тут 1884 р. за безпосердньої участі Ю.
Талько-Гринцевича було вперше відкрито курган скарбів – Великий Рижанівський
курган. Частина землі під курганом належала
поміщикові Енджею Гринцевичу, дядькові Юліяна. Коли Ю. Талько-Гринцевич (слідом
за селянами, які почали знаходити біля кургану цінні предмети), зробив спробу
розбити розкоп, вона відразу увінчалась успіхом. Було знайдено залишки амфор,
кінські кістки і вугільні недопалки, що вказувало на те, що у товщі землі курган
зберігав рештки поховальної тризни. Проте тоді роботи були зупинені. Відомо, що
слідом за Юліяном шукати скарби заходився місцевий селянин Андрій Маслюк. Це
він витягнув із могильника бронзову миску, амфору, три золотих бляшанки з
жіночого головного убору. За
переказами, селянин відніс знахідки до Рижанівського маєтку, а вже
Талько-Гринцевич передав їх до Краківської академії мистецтв. За
місцевою легендою, тоді від пограбування курган спас кінь, який випадково впав
у провал…
Юліян Талько-Гринцевич розумів, що справа археологічних
пошуків у Великорижанівському кургані повинна бути продовжена. Наступні розкопки
на кургані були організовані вже 1888 р. Тоді до справи долучився авторитетний
археолог, геолог, палеонтолог, член Краківської Академії мистецтв Готфрид Оссовськи
– майбутній директор Краківського археологічного музею. Сам він був родом із
Київщини, а на час проведення розкопок мав досвід вивчення печер у Польщі та на
Східній Галичині. Варто сказати, що
Оссовськи привіз із собою достатнє фінасування на проведення археологічних
робіт. Зусилля ентузіастів, а їм знову допомагали місцеві селяни, увінчались
успіхом – було знайдено поховання молодої знатної скіф’янки, а поруч із нею скарб
– монети,
безліч виробів із золота та срібла. Тільки на пальцях жінки було нанизано шість
золотих і два срібних перстні. Всього скарб налічував 488 предметів, 448 з яких
були вироблені із золота, 24 – із срібла. Знахідки поступили на зберігання до
Краківського археологічного музею.
Для
нащадків сприйняття цієї надзвичайної події було ускладнено тим, що після завершення
археологічних робіт цінні артефакти не залишилися в Україні, а потрапили до
Кракова. Відомо, що невдовзі з цього приводу було ініційовано спеціальне
розслідування. Проте варто врахувати той факт, що проведення приватних
археологічних розкопок на землі, що відносилася до приватних володінь, у ті
часи було звичною практикою. Відповідно,
на предмети, знайдені на таких ділянках, так само поширювалося право приватної
власності, й господар міг ними розпоряджатися (у тому числі продавати,
дарувати) на власний розсуд. Практика передачі знахідок до музейних сховищ хоч
і була (наприклад, Олексієм Бобринським, родина Ханенків), проте загалом лишалась
мало поширеною. До того, коштовні речі миттєво й безперешкодно, майже у повному
обсязі, потрапляли до столичних музеїв Петербурга та Москви.
Варто додати, що майже через 100 років,
у червні 1996 р. міжнародною українсько-польською археологічною експедицією (за
участю, зокрема, археологів Сергія Скорого i Яна Хохоровського) було проведено
розкопки тепер уже центральної могили Великого Рижанівського кургану. І знову результат перевершив усі сподівання: було
знайдено кістяк вождя у білому кафтані та червоних штанях, на грудях у нього лежала
золота лита гривня у вигляді прутика, згорнутого у півтора оберта, зі
скульптурними фігурками левів на кінцях. Особливий інтерес викликали виявлені
тут же залишки жіночого головного убору, прикрашеного численними золотими аплікаціями, а також
покривало. Тут також було знайдено кістяк воїна-охоронця, поруч із ним лежали
рештки коня. В останній спочивальні вождя археологи побачили багато зброї, а
також залишки амфор і кубки з-під вина, бронзові казани із кістками коня і
барана. Нині ці знахідкі з Рижанівки зберігаються у фондах Інституту археології
НАН України. Так понад століття потому, вже у незалежній Україні, археологи
змогли довести до кінця справу, розпочату Ю. Талько-Гринцевичем.
Сенсаційні знахідки, виявлені в кургані
в околицях українського містечка, безумовно, надихнули Ю. Талько-Гринцевича на
подальші наукові звершення. Його майже 14-річне перебування у Звенигородці було
пов’язано передусім із професійною діяльністю лікаря. За спогадами старожилів,
лікар Талько-Гринцевич користувався надзвичайним авторитетом. Він був чи не
єдиним в окрузі спеціалістом у галузі акушерства і гінекології, до того ж,
відомим не тільки високими професійними знаннями, але й турботою та уважністю
до пацієнток.
Одним із пріоритетних напрямків у роки, проведених
«над Тікичем», було збирання відомостей про народні знання у галузі медицини. Одночасно
розгорнуто огляд місцевого населення з метою виявлення антропологічних
особливостей. Наприкінці 1880-х рр.
Талько-Гринцевич відвідав Київ із метою
вивчення волзьких чувашів, – як йому стало відомо, вони перебували тут у
складі київського військового гарнізону.
Серед
адрес Ю. Талько-Гринцевича в Україні – також Висоцьк на Рівненщині (1890-ті
рр.), Львів (1876, 1918), Тернопіль (1918).
У
Києві Юліян знову опинився уже в серпні 1917 р.; у передчутті бурхливих подій він
залишив Петербург, охоплений анархією та грабунками. У Києві він швидко
долучився до улюбленої справи – вже за місяць почав викладати антропологію та
анатомію у Польському університетському колледжі, який щойно тоді відкрився. Одночасно виступив із рефератами «Київ і польська
культура», «Лікарська етика і Віленський університет». Він залишив місто у
березні 1918 р. потайки, вночі, коли Київ був занятий німцями.
Серед
солідного наукового доробку вченого варто назвати інші його праці, зокрема: “До
антропології населення Поділля” (СПб., 1898; Краків, 1904), “Народи Центральної
Азії” (Краків, 1908), «Сучасі краков’янки. Антропологічні дослідження” (Краків,
1927), “Спогади з останніх років (1908–1932)” (Варшава, 1932).
І
все ж, головним підсумком найдовшого, 14-річного перебування Ю.
Талька-Гринцевича в Україні, у самому її серці, на Звенигородщині, стала поява 1893
р. у Кракові праці «Нариси народної медицини Південної Русі», як було зазначено
на обкладинці, «у викладі доктора Юліяна Талько-Гринцевича» (Talko-Hryncewich J., Zarysy Lechnictwa ludowegona Rusi
Południowej, Krakow, 1893). Kнигу загалом
було завершено у вересні 1890 р. Серед
тих, хто підтримував автора цінними порадами під час упорядкування «Нарисів»,
Юліян подякував свому вірному однодумцю професору Ізидору Коперницькому. Позаду лишилась гігантська подвижницька праця. Сучасним
етнологам, шукачам і записувачам, як тепер кажуть, eлементів нематеріальної
духовної спадщини, добре відомо, – етнологічна праця неможлива без емпіричного
(або польового) матеріалу. Це повною мірою усвідомлював Ю. Талько-Гринцевич, а
тому підготував «мережу» респондентів – людей, які заходилися на місцях збирати
для нього необхідні свідчення. Вражає той факт, що загальна їхня кількість була
порівняно незначною (зважаючи на надзвичайний авторитет дослідника, у мене немає
жодних сумнівів, що він згадав усіх своїх помічників): 8 – «з України» (тобто
Звенигородщини), 2 – з Волині, 1 – з Поділля (Східного), 1 – Східної Галичини,
1 – Полтавщини, 2 – Криму, Литви й Херсонщини – загалом 15 осіб. Серед них
були, зокрема, дві акушерки, студент, а невдовзі – дипломований лікар,
«природничник», який колекціонував пам’ятки народної культури, «любитель
антропології», «лісничий». Окремо варто згадати Андрія Димінського (1829–1905).
За ним закріпилася слава етнографа-записувача із винятковою працездатністю. Серед
тих, з ким він щедро ділився своїми матеріалами, були зокрема, Павло Чубинський,
Олександр Кістяківський, Агатангел Кримський. Тепер цей перелік доповнений
ім’ям Юліяна Талько-Гринцевича. Проте, зрозуміло, надзвичайної повноти цієї
праці неможливо було б досягти без залучення спеціальної літератури. Джерельна
база нарисів загалом нараховує 118 позицій, із них близько 50-ти – це
матеріали, опубліковані впродовж ХІХ ст. у польськомовних виданнях у Львові, Варшаві,
Кракові, Познані, Вільно. До списку джерел включено також німецькі, болгарські,
російські, чеські тощо праці.
Більше 120 років відділяють нас від дати появи цієї
праці. Проте у повному обсязі (а в польському оригіналі це – понад 400-х книжкових
сторінок) до українського читача вона досі не доходила. Тут не можна не
відзначити самовідданої праці перекладачки, дослідниці української духовної
культури, письменниці, керівниці волонтерського корпусу самооборони Майдану (м.
Тернопіль) Лілії Мусіхіної. Її фаховий переклад українською мовою доволі
грубого тому специфічних матеріалів з непростою лексикою можна розцінити не
лише як безумовний успіх перекладача, але й як подвижництво.
«Нариси» досі не втратили своєї
актуальності, адже це не тільки найґрунтовніше дослідження комплексу знань із
народної медицини українців – таким, яким він склався на кінець ХІХ ст. У ній
наведено більше 300 зразків так званого магічно-сакрального фольклору, а це – замовляння («zamawiania»), закляття («zaklęcie»), нашіптування («naszeptywanie»), заклинання («zaźegnywanie»), а також численні (понад 50 одиниць) фольклорні
мотиви. Переважна більшість із них пов’язана з ідеєю зцілення людини (і
тварини), полегшення болю, вигнання хвороби, оберегу в дорозі й на війні, і
загалом – від злих чар і ворожої сили.
Повертаючи цей надзвичайний доробок у
перекладі українською мовою українському читачеві, нам найменше хотілося б,
щоби він був сприйнятий аудиторією як «посібник» для «причарувань», «ворожінь», або наслання «вроків». У
ХХІ ст. усе ще вистачає палких прихильників езотерики. Для нас важливе інше. У
«Нарисах», завдяки спільній енергії багатьох непересічних постатей, і передусім
– самого Юліяна Талька-Гринцевича, уважний читач зможе знайти значно
більше. Як не парадоксально це звучатиме,
але на моє переконання, народна медицина (включно із лікарськими засобами, у
тому числі – рослинними, прийомами, магічними практиками тощо) повиннa бути переосмислена у іншій системі. Системі, у якій вона виступатиме як сполучнa ланка між сьогоденням і давніми
практиками. Як елемент, що продукує міцний зв’язок із, буквально, «землею». Як
елемент, що стає маркером, завдяки якому відбувається ідентифікація
«природніх», але й одночасно – історичних практик на певних територіях. Як елемент
формування соціальної ідентичності особистості, що сприяє особистісній
«культурній інтеграції». Це один із
ключів до збереження культурно-історичного середовища, а отже – і культурного
відродження. Ключів, за якими ми так
шукаємо тепер…
Болтарович
З. Є. Україна в дослідженням польських
етнографів ХІХ ст. – К.: «Наукова думка», 1976.
Гунчик І. Українські фольклорні молитви
в антропологічному дослідженні Ю. Талька-Гринцевича «Zarysy Lechnictwa ludowegona Rusi Południowej» / І.
Гунчик // Народознавчі
зошити. – 2015. – № 1 (121). – С. 238–243.
Императорская Археологическая Комиссия, (1859-1917) = The Imperial archaelogical ckmmission, (1895–1917) : у истоков отечественной
археологии и охраны культурного наследия: к 150-летию со дня основания /
[к.и.н. М.В. Медведева, Л.М. Всевиов, д.и.н. А.Е. Мусин и др.];
науч.-ред.-сост. А. Е. Мусин под общ. ред. чл.-корр РАЕН Е. Н. Носова; Рос.
акад. наук, Ин-т истории материал. культуры. – Санкт-Петербург : Дмитрий
Буланин, 2009.
Скорый С. Из Рыжановки – в Скифию /
Скорый С., Хохоровский Я. // Зеркало недели. – №47. 22
ноября 1996. – Режим доступу: http://gazeta.zn.ua/SCIENCE/iz_ryzhanovki__v_skifiyu.html
Старков
В. А. Талько-Гринцевич /
Старков В. А // Енциклопедія історії
України. Т. 10. Т – Я . Редкол.: В. А Смолій (голова) та ін. НАН
України. Інститут історії України. – К.: «Наукова думка», 2013.
Сташель
Я. Письма Бронислава Пилсудского
к Юлиану Талько-Гринцевичу в 1909 – 1914. – Режим доступу: http://www.icrap.org/ru/Staszel9-1.html. – Назва з екрану.
Supady J. Julian Talko-Hryncewicz – lekarz, antropolog i badacz Syberii / Jerzy Supady // Polskie archiwum medycyny wewnętrznej. – 2007. – № 117. –
P. 11-12.
Олена
БОРЯК, провідний науковий співробітник Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Рильського НАН України, доктор історичних наук
Немає коментарів:
Дописати коментар