Микола Козирєв: Путін і Гітлер

Про це потрібно говорити.

Порівняння цих двох політичних лідерів - один сьогодні в Росії, інший, свого часу, в Німеччині - все більш входить в ідейний оборот ЗМІ. І навіть в моду. Для того є всі підстави: як виявилося, Путін так само, як і Гітлер, любить проливати людську кров ; при цьому масштаб масового кровопролиття у обох лиходіїв прямо пропорційний їх поданням про масштаб величі держави, яке необхідно досягти таким кровопролиттям.

Це переконання в одного й іншого має культурне джерело, чого зазвичай не помічають журналісти. Як писав Альбер Камю у своєму есе про Гітлера, для фюрера головним в його житті був тріумф особистої волі і дія заради самої дії. Законність цих дій не має значення, якщо вони відбуваються в ім'я величі держави. А овації збожеволілих натовпів після його запальних промов, зорієнтованих на ірраціональні інстинкти натовпу, який втратив у кризову епоху культурний орієнтир, живили його нарцисичне самообожнювання. Хіба ці зовнішні риси політичного портрету Гітлера не проливають світло на риси портрету Путіна? Однак дії Гітлера не були наслідком лише його індивідуального характеру і світогляду, - вони були мотивовані посталою епохою європейського нігілізму - в сенсі заперечення вищих, надособистісних цінностей, сформованих всередині християнства. І навіть масове знищення євреїв (Голокост) ідейно черпалося ідеологами нацизму в історично давньому церковному антиюдаїзму. Путін також людина дії заради самої дії для величі Росії. І якщо Гітлер, будучи посередністю з некрофільськими нахилами, знаходив ідейні витоки своїх дій в філософії Ніцше (точніше, в її ірраціональній частині), а "остаточне вирішення єврейського питання" для фюрера було логічним фіналом багатовікових гонінь на них ще за часів раннього християнства, - так і посередня особистість Путіна, харчуючись бундючним дуґінськими ірраціоналізмом і, мабуть, також в душі обтяжена важкою формою нарцисизму і некрофілії, лише продовжує багатовікову самодержавну імперську традицію царистських амбіцій бути жандармом Європи, а також насильства над власним народом, виправдовуючи це насильство необхідністю бути обложеною фортецею серед ворогів, що оточили Росію . І так само, як і царі-імператори, слідуючи логіці репресивної держави, Путін прагне до "остаточного вирішення українського питання". Тут доречна паралель: від "Майн кампф" була пряма дорога до газових камер Майданека (як казав в Нюрнберзі англійський обвинувач), а від путінської примітивно-зневажливої риторики щодо української "недодержави" пряма дорога до анексії Криму та війні в Донбасі. Хочеться сподіватися, що російського фюрера і його найближче боягузливо-слухнянн оточення чекає свій Нюрнберг.

Переклад Володимира Ханаса