Про людей, фіранки, собачу слину....

ZvisnoArt: Ранок:
Вечір знесилений, з останніх сил народжує ранок.
Як дитина з утроби матері, так з"являється сонце,
з"являються люди та квіти. Сьогодні знову
сподіваюся, що проживу особливий день.
Фіранки легкі, безтурботні. Гойдаються.
Згадую дитинство і коливання будинків,
які то виростають, то зникають. Вирішую,
що все у світі залежить від набраної швидкості.
Великі люди поспішають. Здаються красивими.
Йдуть рівно, аж до фатальної крапки зіткнення.
А тоді, проклинаючи висоту, недолуго летять згори.
Вирішую, що ніколи не стану великою людиною.
Їхні подушки змушені мовчки терпіти.
Ніч, наче пес, зализує збиті до крові коліна.
Собача слина - антисептик тільки для тіла,
тому-то самогубці смертельно бояться собак.
А інші спрагло чекають ранків.
Не вмиваючись ховаються в сон.
Здійснюють навколосвітні подорожі,
Купують нові автівки, кохають дружин.
Кожна крапля води жива доти, доки
пам"ятає про свій пункт призначення.
Ми залишаємо звичні місця,
лише до наступних повернень.
Так нас навчили лелеки.
Так ми навчаємо наших дітей.
У світі безліч доріг, стоптаних чужинцями.
Але дороги не можуть нікуди піти. Вони
щасливі без очевидних повернень.
Зустрічають світанки без особливих надій.
А ми, як річки, в котрих витоки в гирлі.
Течемо вперед, до своїх початків. Колись
ми точно впадемо в глибокі моря й океани.
Лише б не забути, що в нас прісна вода.